Розділ 2

Василина

Я не жила в гуртожитку в рідному Дніпрі й не можу порівняти, чи студентське життя відрізняється від країни до країни, але тут воно було неймовірне. Якщо ти, звісно, знайдеш друзів. Бо перші пару місяців в новому університеті взагалі не були цікавими, особливо якщо дивитись на них у призму того, що коїлось на моїй батьківщині. Та правду кажуть, на відстані легше абстрагуватись. Поступово мій день став починатись знову з кави, а не з новин. Я знала, якщо щось трапиться в Дніпрі, мама напише. І ще знала, що хвилюватись й бігати у сховище кожну тривогу сил не вистачить навіть живучі там. Тож новини перестали бути щоденною дозою заряду. Також в моє життя повернулась така річ, як щоденне відвідування аудиторій. Жодного дистанційного навчання. Ні, серйозно, останні два роки у школі я навчалась по скайпу, і випускного у мене відповідно також не було. Я вже й не памʼятаю в обличчя багатьох однокласників, хоча закінчила школу лише минулого року. 

А потім з'явився Вайлен. Вечірні прогулянки, що з часом стали називатись побаченнями, перше відвідування кальянного бару (гидота та ще, мушу визнати), і перша реальна компанія. Друзі Вайлена прийняли мене до себе, і навіть Мара, хоч і залишалась прохолодною, та все ж дивилась на мене менш роздратовано. Себастьян був найпростішим у спілкуванні. Обожнював жартувати та був дуже відкритим. Дорел… Ну, він був більш саркастичним. А ще, мене трохи лякали його очі. Вважайте мене забобонною, та я намагаюсь уникати людей з карими очима. Просто помітила, що з кароокими стосунки в мене не складаються протягом років. Кароока сусідка вкрала в дитинстві мою улюблену іграшку з колекції кіндерів. Кароока староста у школі задиралась на мене. Ну насправді до всіх, бо вона була трохи зверхньою, але це лише підтверджує факт, так?

— Ей, дівчата, може вже приєднаєтесь до нас? — запитав Вайлен, протягуючи мені джойстик. Себастьян протягнув свій Марі, але та лиш схрестила руки, обдаровуючи мого хлопця холодним поглядом.

— Ні. Ми це вже обговорювали, — відрізала дівчина та стрімко вийшла з кімнати.

— Ее, я щось пропустила? — пробурмотіла я, бо ніхто з хлопців, здається, здивованим через поведінку своєї подруги не був. Джойстик опинився в мене в руках, а Вайлен взяв інший у Себастьяна, міняючись із ним місцями:

— Забий, вона іноді психує, — сказав Дорел. — Ти звикнеш рано чи пізно.

— А я поки зіграю з тобою, — додав мій хлопець.

Це було дуже дивно, та втім, ніхто не хотів пояснити мені, що трапилось. Хвилину тому з Марою все було добре. Дорел кудись подівся, а я, втомившись за пʼять хвилин так, ніби грала цілу вічність, поступилась джойстиком Себастьянові. 

Я втратила будь-яку зацікавленість у грі та хлопʼячих розмовах, коли за дверима заграла гучна попсова музика, і от, двері в кімнату знов відкрились. Ввійшла Мара, а за нею Дорел, тримаючи у руках кальян.

— Пропоную оживити цю тусу, — заявив хлопець, явно задоволений собою. Він поставив кальян у центрі кімнати, та кинув мені свій телефон, щоб я під'єднала його до колонки. 

Всі розсілись навколо кальяна. Хлопці й думати забули про приставку, і я була потайки дуже вдячна за це Дорелу. Ніколи не любила ігри, але мій хлопець, здається, дихати без них не міг. 

— Ти вже подобрішала? — спитав Вайлен, кидаючи якийсь незрозумілий мені погляд на Мару. Здається, я таки все ще не дуже подобаюсь дівчині. Цікаво, чому? Чи я вчинила щось не так? Образила її? Я замислилась, намагаючись проаналізувати наші стосунки, та все одно не могла зрозуміти, коли ми з нею розмовляли достатньо для того, щоб я мала змогу образити Мару будь-чим. Від роздумів мене відірвав легкий поштовх убік, і Себастьян передав трубку кальяна. Дивлячись на свого хлопця і його подругу, я почала робити затяжку. Може, Мара просто небайдужа до Вайлена? А я не дала їм змоги побудувати стосунки? Тоді їй слід було б ображатись на мого хлопця, адже це він зробив перший крок саме до мене. 

Вдихнувши забагато, я закашлялась. 

— Ей, як ти? — запитав Вайлен, забираючи в мене трубку.

— Нічого, нормально, — відповіла крізь кашель, витираючи вологі очі. В горлі залишилось неприємне гірке відчуття.

— Дорел любить мутити міцну фігню, — пирхнула Мара, відбираючи трубку в мого хлопця, як тільки той вдихнув достатньо.

— Вибач, я не знав, що ти не куриш, — Дорел подивився на мене трохи винувато, та я лиш знизала плечима. 

Було враження, ніби Мара навмисно намагається дати зрозуміти, що я тут зайва. Всі все один про одного знають, і лише я у цій компанії ні до чого. Чи то кальян був настільки міцний, що посмілішала за одну затяжку, чи мені набридли “психи” Мари, та я спитала, дивлячись їй в очі:

— Я пропустила. В нас якісь проблеми?

Мара підняла брову, не знаходячи слів. Її точно спантеличила моя наглість. Дорел усміхнувся, роблячи затяжку. В його темних очах затанцювали бісики. Я помітила, як погляд хлопця ковзнув по Марі.  

— Та ні, — нарешті знайшлась із відповіддю дівчина. Її очі сканували моє обличчя з хвилину, але як тільки Мара зрозуміла, що я не збираюсь продовжувати, то відвернулась від мене.

Було до біса неприємно. Особливо, коли всі просто повернулись до кальяна і якихось буденних розмов. Я вийшла з кімнати, сказавши, що треба подихати свіжим повітрям. Це також було правдою — відчувала, як мене починає нудити від того їдкого запаху.