Незрічненна

Небо на плечах

Коли доросле життя стає занадто важким, а небо на плечах — непідйомним, єдине, чого хочеться — повернутися туди, де панував абсолютний захист. Туди, де були татові долоні. ....,.

Я втомилась. Неймовірно. До зневіри.

До тупого болю в скронях, до німоти в руках.

Я тримаю це важке, безкрає небо,

А воно лишає хрускіт у ногах.

Я так просто, непідробно втомилась...

І так хочеться на ручки до тата.

Бо лиш там я так безпечно молилась,

Там була моя фортеця і хата.

Лиш тоді була опора й захист,

А тепер — лише туга й спогад...

Так сутужно, що втрачається хист,

Й не вернути той дитячий погляд.