2

І знову чоловік засів щось писати. Звук клацання та зворушливе сопіння лиш лунало на всю кімнату. Цього разу він створював сайт. На ньому будуть виставлені знімки його ігор з екрана комп'ютера та додаткова корисна інформація щодо планування стратегії та дій. Пальці миттєво друкували стандартні коди. Все починалося зазвичай з "html", а далі йшла шапка, тіло та кінець написання. Для нього це була секунда справа зробити заготовлення для сайту, стандартна схема, однак далі потрібно було додати фото та текст. Встановити дизайн та красивий шрифт. Загальний вигляд сайту мав бути привабливим та цікавим.

Ніч пролетіла швидко. Сайт давно був зроблений та оформлений, навіть подекуди приходили сповіщення про те, що хтось завантажував із нього файли. Алекс завершував робити макет героя гри. Він мав гарне фізичне тіло, темне волосся, яке завжди можна було змінити на будь-який інший вид зачіски та кольору шевелюри, однак, Алексу було більше до душі чорний відтінок. Цей колір втілював таємничість та щось небачене для інших. Герой гри мав усе, він був привабливим та гарним для всіх. Його вигляд не змушував закривати очі та скаржитися існуванню. Він був ідеальним. Зовсім не таким як він. Це досконала протилежність йому. Герой був сильним характером, духом та міцним взагалі. Очі віртуального хлопця дихали свіжістю та войовничістю. Алекс відчув ревність, йому було ніяково, адже його тіло не було таким довершеним, як цього несправжнього юнака. Він не був таким сміливим та відважним як цей герой. Ні, він був звичайним пересічним чоловіком суспільства. Без дітей та дружини, в окулярах та з лисою головою. І зараз, роблячи свою справу, чоловік пригадував слова матері. Вона має рацію насправді, але йому цього мало. Потрібно багато часу, щоб цей чолов'яга нарешті зрозумів іншу правду свого життя: він самотній та нещасливий. Пальці втомлено покинули клавіатуру. Від роздратування Алекс миттєво піднявся з місця, від раптово руху у чоловіка закрутилася голова. Скільки часу він просидів за екраном — не знав, однак тіло було дерев'яним, ноги не могли цілком нормально розігнутися. Тіло Алекса повільно опустилося на підлогу, окуляри запотіли, а руки тремтіли від постійного напруження. Спрага душила чоловіка, здавалося, що лише зараз він пригадав про їжу та воду. Чому думка про життя, так впливає на нього? Невже ось так має проходити його день? Чоловік не знав та не розумів, де брати відповіді на ці прості запитання. Протерши окуляри, він понуро сканував стелю. Зараз очі найшли нейтральний фон, перед ними ще декілька хвилин маячив екран комп'ютера. Стиснувши руки та відчувши, що біль відходить на задній план, чоловік піднявся та вимкнув екран. Раптово зникнув той запал до роботи. З'явилися непотрібні думки, що, як отрута, поширилися скрізь та всюди. Тепер його спокій був порушений і здається на довго. 

Але від правди йому нікуди дітися. Вона завжди переслідуватиме його. Від безсилля чоловік пішов на кухню. На годиннику була шоста ранку. Ще одна ніч без сну. Але нічого, поспати йому можна і вдень. Проблем немає, якщо звичайно сусіди не захочуть раптово робити ремонт або Іван, що знаходився над ним зверху, не вирішить в котрий раз затопити його. Надіюсь, навіть всесвітній потоп не зустріне його вдень на теплому ліжку. Заглянувши в холодильник, Алекс знайшов пару яєць та давно зачерствілий хліб. Не густо було, але омлет зробити можна. Хоча він і не пам'ятав, коли купував ці самі яйця. Чоловік вирішив зайвий раз не експериментувати з їжею, тому залив порошок кави кип'ятком і тихо сів на дивані. Так і не випивши ковтка напою, чоловік швидко заснув.

- Ти знову допізна працював? - гримів незадоволений голос Інни Василівни у телефоні. Ця жінка будь-коли та будь-де намагалася керувати його життям, - Чому не відповідаєш на дзвінки? Невже маєш бажання, щоб я особисто відвідала твоє помешкання, га?

- Не маю потреби, - глухо буркнув чоловік та сердито відмітив на годинну полудень, - Навіщо телефонуєш?

Алекс почув незадоволене сопіння та нерозбірливі слова в сторону. Напевно, жінка була не одна.

- Віта хвилюється за твій стан, не міг би ти сьогодні прийти до мене та трохи поговорити віч-на-віч із нею? - Інна Василівни не чекала слова “так”, а прямим текстом давала команду. Проте якби не стороння людина, то сказала зрозумілою для всіх мовою, а втім, ввічливість ніколи не була зайвою.

- Прийду, - коротко відповів я та натиснув червону кнопку. Ця настирлива особа трохи дратує останнім часом. Я розумію, що вона матір та просто турбується про свою дитину, тільки занадто помітно це для всіх. Уже мені сорок, а до цього часу вона радить які краще носити футболки та труси. 

- Ось цей горошок — чудовий, - з вуст Інни Василівни зірвалася ледь помітна посмішка, - Скільки?

- Сорок гривень, дорогенька, - мовила стара продавчиня. Я стояв та спостерігав за цим дійством. Ні пари з вуст. Перечити цій жінці — самогубство. Все одно всі її покупки кладу  в шафу та не одягаю. Соромно, просто соромно. Вона й не знає, що я люблю інший принт та модель. Ці сімейні труси не для мене, але мовчки був змушений терпіти знущання. 

- Дорого, - зацокала язиком Інна Василівна. Вона зміряла поглядом продавчиню, відійшла у бік та прошептала до мене: “Може до Гальки підемо, га? У неї дешевше наче”

- Ну то ходімо, - спокійно мовив та попрямував за цією жінкою вперед.