Випадкова зустріч чи доля?

Ось той самий незнайомець. Ти не знаєш ні його ім’я. Не знаєш хто він, але все одно говориш ним. І навіть поцілунок занадто короткий. Лише одна мить. Але навіть це тебе не лякає, а навпаки ти хочеш продовжити цю мить. Щоб вся картина знову ожила не в твоїй пам’яті, а на твоїх губах. Ось та сама людина якій можливо ти відасиш можливо щось більше ніж своє тіло. Можливо він не такий як ті чоловіки в барі. І мабуть після одного поцілунка життя зміниться, бо ті відчуття були особливо, але можливо тільки для мене. Губи ще досі пам’ятають це. І можливо не треба було його відштовхувати. Бо мені ж сподобалось. Ось в чому головна моя помилка.

Не дивлячись на свою стому я відкрила очі і одразу ж їх закрила. А через ще одну мить знову зробила спробу відкрити очі. І на цей раз все вийшло. Я одразу ж зрозуміла, що находжусь в машині. В салоні грала тихо музика, а на моїх плечах лежав піджав.

– О спяща красуня прокинулась. Що не може мене порадувати, бо якщо бути відвертим я вже почав хвилюватися. Спочатку на мене накричала, а потім взяла та й впала.... майже. Я тебе схопив. Бо не дуже б це виглядало – закінчив свій монолог незнайомець і подивився знову на мене. А що я? Сиділа в шоці і намагалась все переосмислити.” що за чорт то?” сама про себе задалась питанням я.

– Як давно ти їла? – спитав незнайомець з посмішкою на облічі

– Чому вас так цікавить чи я їла? І до речі відпустіть мене. Я не хочу їхати в вашій машині, не хочу їсти...І.... мені зараз не до вас... мене вдома чекають..

– І хто вас чекає? Хлопець?

– Ви що зовсім здуріли? Ні не хлопець. До речі це зовсім не ваша справа хто чекає мене вдома. Мені потрібно додому. Я не збираюсь слухати вашу розповідь. Ви не Бог. Ви зарозумілий, противний, і нестерпні та й ще я навіть не знаю вашого імені. А ви мого. Так що зупиніть машину, або я вийду прямо зараз. – перейшовши на крик почала я. Буря емоцій накрила мене з головою. І вперше за довгий час я говорила те, що думала. І не замислювалась як буде цьому незнайомцю.

– Слухай я зовсім не Бог і навіть не планую ним бути. Це по-перше. По- друге ти хочеш їсти це занадто видно по тобі, а ще тобі потрібний сон та відпочинок. По-третє я Гаррі мені двадцять п’ять років. Можна вважати, що ми познайомились. Наступне двері зачинені, відкрити ти їх не зможеш, поки мій водій не натисне відповідну кнопку. Сподіваюсь ти заспокоїлась. І так вибирай куди їдемо в клініку чи до мене додому їсти? – я завмерла. Його голос, інтонація, все це було таке новим і таким не схожим, що я слухала раніше. Здавалось наче він був іншим не таким як всі інші хлопці. Від його голоса мурашки бігали по кожі. Чорт що зі мною?

– Я не можу. Вибач. – проговорила я занадто тремтячим голосом та так тихо, що була не впевнена почув він чи ні. Але побачивши як змінилось його обличчя все зрозуміла.

– Де ти живеш. Я тебе відвезу. – так само тихо проговорив Гаррі.

– Висади мене будь ласка біля метро я доїду сама.

– Дівчина яка може все сама. Знаєш це не цікаво. Така грає не захоплює. Ти дівчина та ще така гарна. Дай можливість комусь за тебе турбуватися.

– Щоб після того як ти мене використаєш і покинеш. Ні дякую. Чоловіки занадто корисні, щоб допомагати. Як тільки вони далеко від своїх жінок хвостаються за першу ж спідницю. Я не можу довіритись чоловікам. Та навіть людям. Вони спочатку стають для мене найріднішими, а потім коли так потрібні кидають мене. Я не можу знову розбити себе. Не можу. Я їй потрібна розумієш? Вона залежна від мене. Будь ласка відпусти. Відвези мене до метро

– Добре незнайомка. – проговорив хлопець тихим і ніжним голосом. Подушечки його пальців доторкнулись до моєї щіки, і стерли одну сльозу. Ми дивились один одному в очі. Це було щось неймовірно я просто дивилась в ті зелені очі та тонула в них все більше і більше. А як тільки машина зупинилась я швидко вийшла з неї.

Додому я добралась тільки о четвертій ранку. Бабуся ще спала, що не могло не потішити. Сівши на крісло я дістала все, що заробила своїм тілом. Триста п'ятдесят фунтів стерлінгів, замість стандартних сто п'ятдесяти. Закривши очі я одразу побачила його. Незнайомця. Хоча знаючи ім’я мені нічого особливо то не говорило. Сон так і накрив мене одразу ж.

– Дорого ранку красуня. Просинайся – почула скрізь сон слова бабусі. Зрозумівши, що ранок почався я відкрила очі, але здавалось, що поспала лише пару хвилинок.

– Доброго. Чому встала?

– Бо ти в мене сонька. Але я цьому й рада. Бо вже давно не бачила як ти спиш.

– Перестань бабусь. Я зараз приготую сніданок і побіжу купляти ліки. Бо там тільки на сьогодні. – проговорила я. Зняв резинку з волосся ті одразу ж впали на плечі. Включивши воду я почала мити посуд. Але я не могла нічого зробити. Перед очима була та картина. Я ще досі відчувала аромат сигарет та алкоголю від того чоловіка. Сльози одразу ж почали текти з моїх очей.

– Що з тобою?

- Нічого бабусь все добре. Я в душ – проговорила я і побігла в ванну. Навіть вода не була в змозі смити мій гріх. Вода зігрівала кожу, але не душу. Мабуть було занадто боляче. Нічого не допомагало. “все буде добре. Я впораюсь. Це ж я.” нічого не допомагало. Наче біль жила в мені.

***
– І так подруга моя. Є дві хороших новини. Перша. В мене є робота на один вечір. Потрібно прибратися в одному домі, постійна покоївка захворіла і потрібно її замінити зможеш? – проговорила Ємілі в посмішкою

– Так це круто а що за друга новина?

– Ми йдемо пити каву і відмова не приймається. Виключи всі свої проблеми та стому і пішли.

І ось почалось саме те, що так іноді не вистачало мені. Проста прогулянка з подругою з дитинства. Познайомились ми з Ємілі ще в восьмому класі коли тато кожного ранку водив мене туди. Саме на спільних уроках ми й познайомились.