Незнайомку яку ти відпустив

Гаррі.

Я відпустив її. Взяв і відпусти. Не зупинив її коли зрозумів початок її думок. Так. Мою Незнайомку. Не дивлячись ні нащо відпустив. Раніше гадав, що проявлення емоцій це риса притаманна слабим людям, але схоже я помилявся.

Аніка незнайомка яка забрала моє серце. Якщо подивитись на неї, то здається, що вона вона не з цього світу. Неймовірні голубі очі, трохи пухлі губи, які так хочеться поцілувати, білосніжні локони які іноді спадали, на плечі. Вона така тендітна, що хочеться її захистити навіть від самого себе. Закриваючи очі я ще досі бачив перед очима її оголене тіло. Ніжна шкіра, пружна попа, невпевнені дотики до мене . Так лише від однієї думки я знову хотів її. Я не міг контролювати себе.

Я зробив помилку. Мої емоції вийшли в назовні і все. Про що я мріяв це цілувати свою Незнайомку.

– Що з тобою синку? – вирвала з моїх думок мама. Вона присіла поряд зі мною на крісло. За вікном йшов злива така типова для Лондона.

– Все добре – збрехавши їй проговорив тихо. Сили та енергія яка була завжди зі мною десь подівалась.

– Що стосунки з Алісою не такі прості як ти гадав спочатку?

– Мамо вона тут ніяк не причасна. Просто...

– Просто ти змінився

– Мамо — тяжко видохнувши промовив я.

– Розкажи синку, що сталось?

– Неважливо – проговорив твердим як мені здавалось голосом і вийшов з дому.

– Їдемо в аеропорт – промовив я. Як тільки закрив двері. Небо ще досі плакало, а люди не очікувавши такої погоди швидко бігли, щоб заховатись. Хм начебто вони не знають Лондон. Це ж місто дощів. На світлофорі загорівся червоний. Мою увагу привернула дівчина яка йшла спокійно йшла під сильним дощем наче вона його зовсім не відчувала як великі каплі падали з неба. Її білосніжне волосся стало мокрим. Повернувши голову в іншу сторону, подивилась на мить чи не їде машини, а потім повернула голову в сторону моєї машині. Серце замерло. Це ж вона. Моя Незнайомка. Така рідна і така чужа одночасно. Здавалось наче я її не бачив ціле століття. Затамувавши подих я дивився як вона йшла. Як не дивно вона сильно виділялась поміж всіх інших людей. Наче вона була не з цього світу. Час мабуть зупинився. Сорок секунд замерли, щоб я хоч трохи надивився на неї.

– Я так скучаю по тобі – тихо проговорив я. Закривши очі я знову почув ту саму фразу “ просто відпусти мене.”.

Аніка ну як тебе відпустити? Як забути те, що було. Не можу. Не хочу. Я хочу тебе. Але в ти мене не підпускаєш.

– К чорту аеропорт. Їдемо додому – промовив занадто гучно я. Дістало все. Хочу просто зникнути. І забути все. Я буду жити без тебе. Я забуду тебе на завжди. Обіцяю Незнайомка.

***
Через п’ять років.

– Так я все зможу. В мене все вийде. Це звичайна презентація. Мені потрібна ця робота. – Сама собі повторювала я. Зробивши глибокий вдих. Заглянувши в щоденник для нотаток.

– Я Аніка Пірс і я ....

– Аніка доброго ранку.

– Пітер. Доброго ранку. Ви рано – з посмішкою на обличчі відповіла я. Повернувшись на високих босоніжках, щоб здаватися вищою.

– І знову на “ Ви”. Не потрібно так. Аніка ти просто чудово виглядаєш. – промовив чоловік, оглянувши мене від босоніжок до зачіски.

– Скромна ти. – з посмішкою проговорив Пітер. І через декілька секунд відчинились двері. Пітер повернув голову.

– О містер Оллфрод яка честь бачити Вас сьогодні.

– Пітер я досить часто приїжджаю сюди, ти краще познайом зі своєї подружкою – промовив невідомий для мене чоловік й підходив до нас.

– Я не подружка – впевненим голосом промовила я. Як тільки я побачила незнайомця моє серце зупинилось. Ох це саме він. Той самий. Той хто вкрав моє серце п’ять років тому.

– Містер Оллфрод познайомтесь це моя нова секретар. Її звати Аніка Стенс.

– Цікаво. Дуже цікаво. Що ж приємно познайомитись пані Стенс. Сподіваюсь вам у нас сподобається – з посмішкою проговори Незнайомець. А мої тіло відразу ж відповіло йому не дивлячись на те, що він стояв в шести кроків від мене. Його голос зовсім не змінився. Таким же й є басистим і таким маніщім.

– Пітер не могли б ви мені принести звіт за минулий місяць.

– Звичайно. Аніка не заходь поки, що в конференц-залу.

– Добре. – тихо відповіла я. Мій голос раптово став хриплим. Скільки разів я уявляла як знову його зустріну? Скільки часу я мріяла про це? Як же мені хотілось цього. І ось він стоїть біля мене. І моє серце замерло. Його погляд плавно спускався все нище. І мені почало здаватися ніби то моя спідниця занадто коротка.

– ти ще досі те мистецтво як п’ять років тому. Знаєш, а тобі йде бути такою.

– Якою?

– Такою незалежною, та в цьому одягу, але повірь без цих тканинок які огортають твоє тендітне тіло я б не проти подивитись. Знову – проговорив мені на вухо Гаррі. Так це точно він. Тільки він так може. Моє тіло занадто сильно реагує на нього.

– Можливо ви обізнались. Може ви мене з кимось переплутали. – проговорила я.

– Аніка тебе сплутати з іншими просто не можливо. Ти себе недооцінюєш. Я ще досі тебе не знаю, але я знаю твоє тіло, знаю як воно реагує. І знаю те, що ти з Лондона. І коли тобі було шість твоя мама померла, а згодом й батько. Я знаю це. Тому прошу не грай зі мною. – промовив Гаррі. Він все пам’ятає?