З тобою, але без тебе

Хто він? Загадковий хлопець, який знову і знову з’являється у моєму житті. Загадковий принц на чорному коні, чи просто ще одна людина яка хоче мене зрадити чи обдурити. Але зараз я не хочу про це думати, я просто хочу дивитись на цього незнайомця. Який впевнений в собі кермує дорогою машиною. В салоні грає музика, але так само тихо як і вчора.

– Куди ми їдемо? – порушила гру в мовчання. А він лише усміхнувся не відводивши свій погляд.

– Я тебе везу туди де ніхто ще не був.

– І куди ж? Вбивати мене? – спитала я. А на обличчі з’явилась безглузда посмішка яку я не змогла сховати.

– А тобі схоже подобається, що незнайомець везе кудись тебе. Давай зіграємо в гру. Я буду вгадувати твоє ім’я. І на кожне неправильне ім’я я буду розповідати про себе? Що скажеш?

– Спробуємо. Поїхали.

– Анна?

– Ні. Отже від тебе один факт. Прошу.

– Добре я ж обіцяв. Я десять років жив у Шотландії і там же народився.

– Цікаво. Ніколи там не була.

– Так там не дуже то і цікаво, хоча туристи ще досі туди літають і навіть знаходять, щось цікаве. І так далі. Тебе звати Кетрін?

– Трохи мимо.

– В мене алергія на горіхи.

– Ні так не цікаво. Забудь про моє ім’я. Краще розкажи ким ти працюєш?

– Забути твоє ім’я не знаючи. Цікаво. Добре. Я власник декількох ресторанів та музичних студій, а ще один раз знявся в кіно. – проговорив Гаррі завернувши на подвір’я великого паркану.

– Де це ми?

– біля мого дому. – ворота відчинились і ми плавно в’їхали на територію. Повсюди були великі дерева, а стежка по який ми їхали здавалась мені неймовірною довго. І тільки хвилин через десять я побачила великий дім, який заховався серед дерев. Він був неймовірним. Коли машина зупинилась, розстебнувши ремінь безпеки я вийшла. Він був неймовірно великім, а я солі здавалась дюймовочкою

– Він гарний так?

– Дуже – тихо відповіла я. Акуратно взявши мене за руку, Гаррі повів мене до будинку.

– Навіщо тобі такий великий будинок?

– Якщо чесно не знаю. З самого дитинства я ріс в маленькій квартирки, мені завжди було мало місця. І як тільки з’явилась можливість купити, щось більше. Не задумуючись купив цей будинок. Так, що скажеш якщо ми приготуємо піцу?

– Згодна з їжею. – з посмішкою промовила я. І ми почали готувати піцу на просторій новій та сучасній кухні. Кожний рух незнайомця був впевнений і таким зачаровуваним. Таке відчуття, наче він зробить так щоб весь світ знову перестав існувати. І як мої проблеми.

– І так моє питання актуальне. Як тебе звати Незнайомка? – спитав він підійшов максимально близько до мене. Положивши ніж, він трохи наклонився і прошепотів.

– Незнайомка в тебе є ім’я. Я в цьому впевнений. Ми стоїмо на моїй кухні і готуємо їсти, але я можу передумати їсти і захотіти чогось більше. Більше ніж просто розмовляти. Наприклад поцілувати, або ж ще більше. Повір Незнайомка ти занадто ж мені цікава. Щоб задовільнитися лише твоїм присутності. Тому краще скажи як тебе звати, або ж почну питати та так, що ти потім не зможеш встати з ліжка більше чим на двадцять чотири години. Тому починай зізнаватися. Красуня.

– Лілі – відповіла я. Я подивилась в зелені очі. Я здається я закохалась в них. Вони занадто магнетичні. Наче в них потонуло все живе. А потім його губи доторкнулися до моєї шиї, і задержавши подих, я запустила кінчики пальців в його незвично м’яке волосся.

– Лілі я не хочу більше їсти – тихо промовив Гаррі. А я лише натягнула посмішку. Бо моє тіло піддалось його феромонам навіть не зробивши спробу відмовити їм. Я хотіла його.

Ні я не повинна цього робити. Я не Лілі. Я Аніка. І я не можу. Як би я цього не хотіла. Відкривши очі я зробила глибокий вдих і відштовхнула хлопця.

– Вибач я не можу. – скрізь сльози проговорила я. І просто кинулась в біг. Не змогла знову. В серці стало боляче. Але навіть вона не змогла мене зупиняти. Сльози зрадницьки бігли по моєму обличчі. Вибігши за ворота, я зупинила таксі яке мимо проїзджало і сівши в нього назвала адресу свого будинку.

Машина везла мене по Лондону, і замість сонця небо вже знову плакало. Люди ховалися від дощу, а я лише ще більше починала плакати.

Навіщо? Чому я його зустріла? З якого часу я вирішила, що він той самий. І коли сталось, що без нього тепер так сумно. Боже чому? За що знову мені так боляче. Чому я збрехала йому? Навіщо назвала себе іншим іменем?

Наче б то я повірила, що за всі ці роки сліз і болю доля нагородила мене частинкою щастя. Ні не може бути такого. Не в моїй історії і навіть не в цьому житті. На жаль це не казка про Попелюшку яка в кінці стала принцесою. Ні це доросле і реальне життя.

Бар в якому я працювала находився на околиці Лондона то далекобійники досить часто повертаючись з рейсу чи просто провести ніч не в машині, заходили до нас, де залишали чимало грошей. Всі чоловіки пили і їли, і сьогодні було занадто тихо. Чи просто через шум в ушах який знову розпочався від болю в голові. Одівши фартух і почала протирати вільні столи від алкоголю, та прибирати посуд.

– Аніка привіт. Радий тебе знову бачити – проговорив Тім скрізь музику підійшов з заду. Що не змогло мене не налякати

– Привіт – тихо відповіла я. Витягнув з себе залишки сил я зробила зусіль посміхнутися, але не вийшло.