Шостий розділ. Про що говорять прикраси?

Дерек Севальський

Хто вона?

Лише одне питання ось уже другу добу не давало юнаку спати і їсти. Та що там, воно не давало навіть думати раціонально! Інакше він не вештався б поміж гостей і не вдавав покірного брата короля на прощальному сніданку, сподіваючись вгадати її серед безлічі дівочих облич, а одразу взявся б розгадувати ту загадку, що вона залишила йому. От хіба він не дурень?

І чого взагалі це все враз стало настільки важливим? Ну, дівчина... Ну, танцювала... Ну, поцілувала... Чергова спроба звабити найперспективнішого жениха Золхіди... Та будь все проклятим, цього разу спроба виявилася вдалою! Він зацікавився...

Звик, що ініціатива йде від нього. Звик владарювати й вирішувати. Йому ще не відмовляла жодна жінка, яку він мав намір затягнути в своє ліжко. Але ця краля... Вона не була схожа на тих жінок. Роль жертви невільно взяв на себе він, вона ж вела їх гру, владарювала над ним...

Певно, в нього щось не так з головою, але йому сподобалося! Настільки, що з кожною невдалою спробою впізнати свою незнайомку в гарненькій гості свята, запал лише зростав. О ні, він її обов'язково знайде, а тоді...

Що буде тоді Дерек ще не вирішив. Явно не одружуватиметься... Напевно... А ось цікавість свою вдовольнить. Хто така? З якою метою влаштувала той цирк? І вона ж казала, що дозволить цілувати її, скільки захочеться... Хммм, йому захочеться доти, доки на вустах не стануть рани. Її ніжна шкіра з ароматом апельсинів цього однозначно заслуговує.

— А тут якісь надписи... Ти бачив? — перервав навислу тишу, прорізану перелистуванням сторінок стародавнього фоліанта, Том Наріус, вірний і незамінний слуга та товариш принца, єдиний, кому брат короля довіряв свої таємниці. Це був високий стрункий юнак симпатичної зовнішності з виразними зеленими очима та ямками в обох щоках. В даний час він вільно розкинувся в кріслі принца, зацікавлено й уважно розглядаючи той маленький медальйончик, що його залишила таємнича дівчина перш ніж втекти. — Рейліос, Ойр, Нафріс... Що за дивні слова на цій прикрасі? Звучить, як якесь заклинання...

— Стародавня мова... Вона давно не використовується, — кинув Дерек, не відриваючись від гортання сторінок у томі, що зайняв ледь не половину вільного простору його робочого столу. — Золхіда, Ендаласія, Рудніца і ще кілька держав мають подібні мови, як ти знаєш. Різниця у вживанні певних сталих виразів мінімальна. Все тому, що ці народи є братніми, вони походять від Арської імперії, що розпалася і розділилася на окремі держави майже тисячу років тому. А є інші королівства, які також відповідно мають свою давню мову. І, якщо я не помиляюся, ці слова належать мові східних народів.

— З Далекого Сходу? Невже твоя незнайомка — чиясь наложниця чи може принцеса з якогось султанату? — всміхнувся Том, поклавши на гладеньку стільницю кулончик у формі серця.

— Ні, навряд. На балу не було представників імперій з Далекого Сходу. Всі держави, що розташовані за хребтом Орлинських гір не підтримують зв'язків з нами. Отже, гадаю, вона зі старого доброго Близького Сходу. Наприклад, з Гізенбурда або, скажімо, Франклії...

— Добре, а перекласти ці слова ти хоч зможеш? І що ти взагалі шукаєш? — кинувши погляд на свого заклопотаного друга й господаря, зацікавлено спитав той.

— Рейліос, ойр, нафріс — мудрість, справедливість, любов... — лаконічно мовив юнак, плеснувши долонею по сторінці у книзі.

— Це схоже на девіз... — піднімаючись з крісла, міркував Том, якому всі ці пошуки здавалися непоганою розвагою.

— А тепер ти маєш рацію! «Мудрість, справедливість, любов» — це девіз династії Бассет, що править у Гізенбурді понад триста років. Глянь... Я був певний, що пам'ятаю вірно, але хотів переконатися. Томе, моя незнайомка — принцеса Гізенбурда, — повернувши важкий фоліант до товариша, Дерек ткнув пальцем на потрібний рядок, що підтверджував його слова.

— Здається, в Гізенбурді дві принцеси, але я чув, що на свято прибула лише одна з них. Але яка? Спитай у Його Величності, він точно знає... — розсудив юнак, гордо пройшовши до шафи, де за скляними дверцятами чекала пляшка хорошого вина і два келихи на тонких ніжках.

— От іще! Франк і так спить і бачить, коли його молодший брат зв'яже себе священними вузлами! Тільки скажу йому, відправить у Гізенбурд сватів. Ще лише цього не вистачало... — хмикнув принц, закриваючи фоліант і беручи з рук товариша наповнений кубок.

— Тоді спитай у королеви... Вона не раз захищала тебе перед королем...

— Аріелла добра зі мною, але її просила мати посприяти моєму одруженню, тож в цій справі вона не союзниця. Краще взагалі нікому нічого не казати, а то не встигну опам'ятатися, а я вже сім'янин. До чого ж нудне життя бути прив'язаним до дружини! Я занадто люблю волю, щоб добровільно її зректися! — розплившись у самовдоволеній усмішці, принц надпив багряної рідини з терпким смаком і розкинувся на дивані поруч з каміном. Вогонь танцював на піддоні, хрускаючи сухими вітами, і щедро дарував тепло невеликій кімнаті, рятуючи династійця і його слугу від лютих морозів.

— І що ти робитимеш? — окинувши друга зацікавленим і досить веселим поглядом, спитав Том.

— Відправлюся у Гізенбурд сам під приводом дружнього візиту. А вже там без проблем з'ясую котра з принцес моя незнайомка... — поділився нехитрим планом вінценосний.

— Ти такий самовпевнений. Ти ж не бачив її обличчя. Як впізнаєш?

— Очима серця, — знову розплившись в усмішці, прошепотів юнак, підставляючи ноги ближче до єдиного джерела тепла в кабінеті.

— Ти не захворів часом? Гляньте лише на нашого принца! Та що було такого в цій дівчині, що ти готовий тиждень трястися в кареті, аби її знайти? Якщо Ваша Високість не збирається прощатися з волею, то навряд для задоволення ваших фізичних потреб підійде кронпринцеса або її сестра. Легше знайти місцеву кралечку... Он баронеса Дроун ще не покинула палац. Гаряча штучка! — присівши на край столу з келихом в руці досить раціонально радив слуга, та хіба його почули?