Четвертий розділ. Бал-карнавал

Фредеріка Бассетська

Я любила подорожувати. Трястися в кареті польовими доріжками або весело мчати верхом на коні в костюмі для верхової їзди, змагаючись наввипередки з вітром. Я любила бувати в нових місцях, знайомитися з людьми, їх звичаями та традиціями. Все це вселяло в мене нові сили й натхнення, я ставала щасливішою, коли не сиділа в палаці, наче собачка на ланцюгу.

Однак, сьогодні, відправляючись у серце Золхіди, я мала менш радісний настрій. Представляти свою династію на події року — балу-карнавалу дружнього нам королівства, де в масках та тюрбанах зійдеться в одному танцювальному кругу вся еліта нашого світу, було почесно. Та все ж там і не пахнуло розвагами: подібні заходи — це робота. Політична місія. А бути єдиною представницею Гізенбурда означало велику відповідальність. І хоч з манерами та вмінням вести світські бесіди в мене не було проблем, все ж вдавати кілька днів ідеальну принцесу я не бажала б. Не любила я весь цей пафос. Дуже не любила йому відповідати.

Дорога займала майже тиждень, а погода не давала змоги розважитися верховою їздою. З кожною милею, що ми наближалися до Золхіди, ставало все холодніше. Ми в'їжджали в царство пухнастої заметілі і диких морозів, що здавалося повною протилежністю теплій дощовій погоді рідної столиці.

— Ваша Високосте, може гарячого чайку? — остаточно змерзнувши, здається, вже втретє запитала Аліша. Попри те, що ми вдягнулися досить тепло, вона розтирала замерзлі руки і повсякчас тремтіла.

— Нам би не чаї розпивати, а поспішити до палацу. Не будемо вигадувати причини для затримки. Вкрийся краще, — кинувши повний веселощів погляд на дівчину, я накинула на неї свою ковдру і обережно відгорнула фіранку, зацікавлено виглянувши у вікно. Завжди обожнювала сніг. Обожнювала спостерігати за веселими й сумними танцями сніжинок, що крутилися в повітрі, повільно, а іноді спішно, падаючи на замерзлу землю. Пісня вітру й завірюхи торкалася струн душі. Я не могла збагнути те щось дуже тендітне, що зворушувало моє серце в затяжних акордах природи. Заслухавшись і задивившись, не помітила, коли на горизонті показалися шпилі палацу, а в небесах замайорів славетний прапор Золхіди.

Білосніжні схили та сірий камінь... Серце столиці — резиденція монархів здавалася похмурою та готичною, немов могутня скеля, оточена непроникними мурами, де схована від ока стороннього якась таємниця... Чим ближче ми під'їжджали, тим більше шпилів прорізали небеса, тим більше прапорів гралися з вітром, розбавляючи монохромність своїм зеленим, мов вічні ліси, що ми проїздили перед столицею, кольором. Шпилі і прапори... За гігантськими мурами ми не бачили більш нічого, але варто було долучитися до невеликої колони з п'яти екіпажів гостей свята зі свитами на головній дорозі, крізь широко відчинені ворота змогли відкрити для себе частину незабутнього екстер'єру двору короля Франка.

Сірий і похмурий палац в оточенні вічнозелених ялин та кедрів здавався фортецею, а закам'янілі статуї, що розбавляли собою білизну снігу, скидалися на тіні найвеличніших правителів Золхіди, що навіть після смерті стали вічними вартовими свого трону, з якого нині правив їх славетний нащадок.

Вдосталь налюбуватися зимовим садом і сплячою природою, увінчаною рукотворними шедеврами місцевих скульпторів, нам не дозволили. Під білі рученьки підхопили й поспішили провести до палацу, щоб зігріти й напоїти гарячим — особистий наказ королеви.

До слова, палац ззовні і палац всередині — це дві абсолютно протилежних атмосфери. Варто було лише ступити кілька кроків у хол, як буйство фарб осліпило очі, що звикли до біло-сірої рутини. Замість похмурої пісні вітру зазвучала весела музика відомого в світі золхідського оркестру, а велика кількість прислуги оточила турботою.

— Ваша Високосте принцесо Фредеріко, ласкаво просимо в головний палац Золхіди. Їх Величності чекатимуть на вас на зустрічній вечері, а поки дозвольте провести у ваші апартаменти! Йдіть за Джен, будь ласка, — люб'язністю засліпила симпатична молода жінка, одягнена в просту, але недешеву синю сукню. «Певно, це була помічниця самої королеви Аріелли» — подумала я, провівши її поглядом. Привітавши нас, вона поспішила вітати наступних гостей. Точніше гостя — принца Рудніци Франциска в компанії свого старшого брата — майбутнього короля. Аліша спіймала мій погляд, що враз блиснув гнівом, і одразу поспішила звернути мою увагу на молоденьку служницю на ім'я Джен, яка покірно чекала, коли моя високість забажає відправитися у виділені в моє тимчасове користування покої. Подумавши, що бажання роздряпати дідьковому зраднику обличчя майже застеляє мій розум, міцно стиснула руку подруги і впевнено пройшла вперед.

— Ви повинні ігнорувати зустрічі з ним, — дорогою прошепотіла моя вірна служниця. Що ж, вона цілком мала рацію. З алергією на зраду я народилася на світ. Здавна ненавиділа всіх, хто дозволяли собі думати, що мають право жити в шлюбі і шукати на стороні любові. Попри те, що при дворі фаворити й фаворитки не були чимось дивним, мій батько Його Величність король Родимір до останнього дня зберігав вірність матері попри те, що цей шлюб був укладений з розрахунку. А Франциск, хоч і присягався вічно кохати Луїзу, прийняв Анжелу в себе, не подумавши про наречену. Хіба є йому пробачення? Так і в кохання вірити припиниш... Втім, я завжди була впевнена, що воно не обов'язкове. Нічого не маю проти династійних шлюбів. Аби лише людина була гарна, то й жити можна прекрасно. Набагато краще, аніж страждати від любові. А вона, на жаль, завжди ходить під руку зі стражданнями. Ну, це мене не туди понесло.

А мало понести мене в розкішні апартаменти, тож довірившись Джен, пройшла за нею крізь головний хол, піднялася величними сходами на другий поверх і через декілька поворотів зупинилася навпроти широких дубових дверей.

— Ласкаво просимо, Ваша Високосте. Вітальна вечеря за чотири години, а поки Її Величність королева Аріелла просить вас відпочити з дороги. Я буду тимчасово вашою служницею, тому з будь-якого приводу прошу вас кликати. Мене звати Джен, — нагадавши своє ім'я і мовивши ввідне слово, юнка дала знак вартовим, щоб ті відчинили двері, і увійшла в покої вслід за мною, зупинившись на порозі й одразу перетворившись на подобу статуї, які ми бачили в садку.