Другий розділ. Втеча – порятунок?

Серед нас зрадники... Авжеж, це було зрозуміло ще давно. Як же інакше пояснити той факт, що сестра отримала фальшивий звіт про стан греблі? Її просто підставили.

— Куди тікати, генерале? Вони повсюди, чи не так? Нас спіймають... Охороняйте покої, перекрийте всі проходи! Ми сховаємося тут! — тремтячим голосом промовила вона, мабуть, не помітивши, як сильно стиснула мою руку.

— Стривайте, генерале, — втрутилася я і різко повернулася до сестри, стиснувши її долоню: — Луїзо, ти повинна врятувати нас, інакше тим, хто все це спланував, все зійде з рук! Послухай, я не хочу тут загинути. Ми повинні втекти в столицю, ходім же, — схопивши її за руку, промовила твердо і впевнено.

— Міледі, прошу вас, послухайте принцесу Фредеріку! — не втрималася у стороні Майя, кидаючись в ноги спадкоємиці. Нам усім зараз було страшно.

І вона скорилася. Скорилася, тому що знала: ми маємо рацію. І окрім тих, хто зараз були в цих покоях, їй не було кому довіряти в Верноні.

— Ми не знаємо, хто зрадник і скільки їх. Вийдемо через таємний хід, хай всі воїни залишаються на своїх місцях і оберігають ці покої, думаючи, що ми тут. Генерале, з нами підете лише ви і моя свита. Лише ті охоронці, що прибули зі мною з Аккерлею два тижні тому. Вони під дверима чекали, коли я зайшла всередину. Покличте їх...

Часу було обмаль. Коли вірні мені люди опинилися в покоях, сестра наказала заблокувати двері з середини, підтягнувши під них дзеркальну шафу.

Схопивши пухові накидки, ми з нашими служницями і кількома охоронцями кинулися в таємний коридор, що приховувався у ванній кімнаті Її Високості за важкими гобеленами. Тримаючись разом, поспішно спускалися вниз численними сходами та заплутаними коридорами, що сьогодні виглядали особливо зловіще.

— Все, далі доведеться йти через головний хол. Сподіваюся, ми встигнемо, — прошепотіла Лу, першою визираючи з-за повороту. Ех, як шкода, що не можна покинути палац, постійно перебуваючи між стінами. Мені було набагато спокійніше, коли ми йшли в таємному коридорі, аніж у звичайному. Вартові оточили нас зусібіч, ми старалися ступати безшумно і швидко, наскільки це було можливо. Вперше в моєму житті я пройшла через пів палацу, нікого не зустрівши. Це тішило і тривожило водночас. Було страшно. Настільки страшно, що ноги підгиналися, а в кожному шелестові відчувалася загроза.

Підземелля палацу зустріло нас сирістю і неприємним запахом, але обирати не доводилося. Наче маленькі дівчатка, ми, дві доньки покійного короля та королеви-вдови, дві принцеси, трималися за руки, боячись відпустити одна одну.

Ми боялися залишатися в палаці, де нас неодмінно знайдуть раніше, чи пізніше. І ще сильніше боялися покинути його, залишитися без захисту міцних стін.

— Все буде добре, — прошепотіла сестрі, стоячи навпроти єдиного виходу з палацу, що залишався без охорони, оскільки був таємним і виходив з темниці. Генерал відчинив важкі двері, натиснувши на нішу в стіні, а потім визирнув в сад. Лемент знадвору був ще гучнішим, ніж раніше, але якщо нам пощастить, ми зможемо добігти до конюшні не поміченими. Врешті битва відбувалася в абсолютно протилежній стороні саду, від головних і західних воріт, ми ж мали надію покинути палац службовим виходом.

— З нами Всевишній, — тремтячим голосом відповіла Луїза, відпустивши мою руку, щоб йти було зручніше. Підхопивши сукні, щоб не шелестіти в сухій траві, й пригнувшись, ми дрібними перебіжками пробиралися до конюшні, завмираючи кожного разу, коли неподалік чувся шелест. Лише дивом наші серця не зупинилися від страху.

В конюшні стало дещо спокійніше, то ж поки готували екіпаж і ладнали коней, я заспокоювала себе і подруг тим, що найстрашніше вже позаду. Тепер головне — покинути місто.

— Ваша Високосте, карета готова, — пошепки промовив генерал, широким жестом руки запрошуючи нас поквапитися.

Карета рушила тієї ж миті, коли дверцята за Алішою зачинилися. Луїза схилилася до мого плеча, важко зітхаючи. Лагідно погладила її русяве волосся, складене в зачіску, що вже добряче розсипалася. Все буде добре, сестричко. Я обіцяю тобі.

Наші служниці теж горнулися одна до одної. Частково тому, що боялися. Частково, бо змерзли. Хоч ця зима й була теплою, все ж прохолода відчувалася, а часу збиратися в нас не було.

Карета гойдалася на вибоїнах дороги. Цокання копит коней і тужлива пісня вітру заспокоювала й діяла, наче колискова. Ніч, втома та емоційне напруження взяли над нами вплив. Луїза задрімала першою, а під її тихе сопіння поринула в сон і я.

Мені снився переворот. Палац у Верноні в бунтівному вогні, хриплі голоси навкруги, химерні тіні... В покої сестри увірвалися зрадники, перекидали меблі, закликаючи нас покинути схованку і здатися на милість переможців. А ми сиділи в скрині, пригортаючись одна до одної, і тремтіли з жаху. «Думала: врятуєшся, нікчемна принцесо?» — пролунали над нами слова, сповнені жаги крові, а за мить скриня стала туманом, а ми опинилися без найменшого захисту. Відчувши, що маю в руках меч, відчайдушно боролася зі зрадниками, прикриваючи Луїзу. Спина до спини ми мужньо й відважно боролися, але нападники були сильнішими. Вони накинули на мене кайдани, притискаючи моє слабке тіло до стіни, затискаючи горло. В очах паморочилося, а в свідомості лунав голос сестри, що благала мене про поміч... А я не змогла допомогти... Не зуміла...

Це було настільки реалістично, що я вирвалася з полону жахіття з нерозбірливими криками.

— Ріко... Ріко, чшш... Все добре... Це був сон, просто сон, рідненька, — лагідні слова Лу не заспокоїли, але я принаймні змогла вдихнути на повні груди і усвідомити: ми могли пережити подібний до мого марення кошмар, але нам пощастило.

Обережно відгорнула фіранку, визираючи в вікно. В густих сутінках я не могла добре впізнати місцевість і зрозуміти, де ми зараз знаходимося, але єдине було точним: тричі проклятий і ненависний мені Вернон позаду. Ми покинули бунтівне місто і, судячи з того, що зараз проїздили лісовою дорогою, поля графства також позаду. А, отже, можна зітхнути спокійніше.