Перший розділ. Чаша гніву

Фредеріка Бассетська

Місяць до того

Ніч... Тиша і спокій. Серпанок місяця зависнув у сірих небесах, прорізаючи своїм благословенним сяйвом клубчасті хмари, що так нагадували дим. Зривався невеликий вітер, постукуючи віткою в шибку конюшні, немов передаючи якесь послання, але різкі звуки не лякали. На диво, сьогодні я почувалася просто неймовірно спокійно.

— Ліне, красеню мій, — прошепотіла ледь чутно, розчісуючи розкішну гриву свого білосніжного коня розмальованим квітами гребінцем. Згадалося, як придбала його на ярмарку в минулому році у дуже балакучого купця з Ендаласії, сусідньої імперії, серця Союзу Об'єднаних Королівств, з яким ми, Гізенбурд, підтримуємо дружні стосунки. Аліша, моя служниця, тоді відмовляла мене від чергової покупки, сміючись, що навіть в королеви галантереї менше, аніж у мого улюбленця, але я ніколи не шкодувала монет, щоб радувати себе і його. Ліна подарував мені тато на мій сімнадцятий День народження. Це було останнім, що Його Величність король Родимір встиг зробити для своєї молодшої донечки перед трагічною гибеллю.

Дбаючи про цього коня, я наче відчувала зв'язок з душею батька... Наче він досі поруч, наглядає за мною в обліку свого дарунка... Знаю, це пусті сентименти. Я й не чекаю розуміння, адже ніхто, крім самого Всевишнього, не знає, наскільки сильно я сумую за татусем. Після його смерті наш світ змінився. Вже ніщо не було, як раніше...

— Ти пробач, що так рідко приходжу. Луїзі потрібна допомога, їй важко зараз, а я стараюся дбати про неї. Ну, не сердься. Я принесла тобі солодощів, — висипавши з торбинки на долоню ласі шматки цукру, простягнула її красеню. Він зміряв мене невдоволеним поглядом, немов хотів сказати: «Невже ти думаєш, що цукерками можна купити пробачення?», але все ж прийняв мій дар, жорстким язиком пробігшись по моїй ніжній шкірі. Засміялася, притуляючись щокою до мого красеня, і водночас напружилася. Тривога отруйною змією заповзла в мою душу, немов попередження про щось лихе. Та от лише що? Це було дивно, та останнім часом я мала не в міру розвинену інтуїцію. Вона неодноразово рятувала мені або сестрі життя.

— Ваша Високосте! Принцесо Фредеріко! — тієї ж миті порушивши спокій конюшні, моя улюблена камеристка зі смолоскипом в руці бігла до мене. Я не здивувалася. Я зрозуміла ще секунду тому: сьогодні щось неодмінно має статися. Не помилилася.

— Алішо, я тут, — гукнувши служницю, яка майже не орієнтувалася, де стійло мого коня, тому ризикувала так і бігати туди й сюди, не знайшовши мене, затиснула кулаки і приготувалася до найгіршого. — Що сталося?

— Бунт, моя леді, — на одному подиху пролепетала вона. Її великі сині очі могли легко випасти з орбіт, настільки великими й зляканими зараз були. Не помітила, як розмальований гребінець ковзнув з моєї руки, загубившись у соломі. Я навіть не одразу збагнула, що почула вірно. Здалося, галюцинації. Якщо весь день вирішувати державні справи, а ночами сидіти в конюшні замість того, щоб відпочивати на перинах, і не таке можна почути. Але всім своїм виглядом Аліша підтверджувала, що ні глухотою, ні галюцинаціями я не страждаю.

Цього разу чаша невдоволення людей перелилася і нам загрожує розправа. Точніше, не нам, а тій, кого піддані звинувачують в усіх своїх бідах.

— Луїза... Їй треба сховатися! — ця думка блискавкою вдарила мене й змусила, підхопивши поділ сукні, вибігти з конюшні. Вже надворі зупинилася, вражено заклякла, вловлюючи шум, що долинав звідусіль. Завдяки тому, що палац знаходився на підвищенні, а місто розгорталося перед ним у долині, я змогла помітити, як сяйво освітлювало горизонт.

— Моя леді, прошу вас, ідіть в палац, — підбігши до мене, прошепотів мій охоронець. Тієї ж миті вартові з моєї свити оточили мене в кільце, готові захищати. У подібні миті, коли мій світ знову розхитувався, бажаючи скинути мене в прірву, я відчувала страх. Але разом з ним і якусь внутрішню силу і готовність до дій. Батько завжди казав: «Не бояться лише мертві. Живі змушені боятися, але не повинні дозволяти страху паралізувати здатність до самозбереження. Якщо без війська і діадеми ти зможеш захистити свою сім'ю, отже ти — справжня принцеса. Якщо твій захист повинен бути на плечах інших, ти — рабиня твоїх слуг і обставин».

Коридори, якими я мчала на чолі свого невеликого почту, збиваючи всіх, кого лише зустрічала цією похмурою ніччю, здавалися набагато довшими, як завжди, немов хтось навмисно розтягав їх, аби відтягнути мою зустріч з сестрою. Хотілося якомога швидше дістатися до неї, водночас я безмежно раділа, що взагалі була тут, а не вдома, в столиці. Мама, королева Ізабелла, не бажала відпускати мене, але я наполягла, немов відчувала, що спадкоємиці буде необхідна моя підтримка.

— Двері! — здалеку гукнула вартовим, вимагаючи, щоб ті відчинили для мене головні покої палацу у графстві Вернон, де вже другий рік не успішно правила Її Королівська Високість Луїза Бассетська, набираючись досвіду перед своїм сходженням на трон Гізенбурда — такими були наші закони.

Вбігши в простору вітальню її апартаментів, одразу узріла витончену постать молодої двадцяти двох літньої дівчини і кинулася до неї.

У нічних сутінках, ледь розбавлених кількома свічками, вона здавалася лише тінню себе колишньої. Стомлена, змучена, худюща, з синіми колами навколо безкольорових очей. А в жовтій накидці геть здавалася примарою, навіть страшно було дивитися. Адже ще два роки тому вродливішої за неї не було в усьому королівстві, а зараз... Два роки боротьби з власними підданими за те, щоб покращити їм життя, перетворили першу красуню Гізенбурда в подобу служки.

— Нехай всі придворні та слуги сховаються в підземеллі! Охорону необхідно посилити, все наше військо на оборону, — почула її тихий голос з ледь помітною вібрацією, що свідчила про емоційну напруженість принцеси.

— Сестро! — гукнула, привертаючи її увагу до себе.