Привиди осені

Частина 2. Осінь та знову весна

Розділ одинадцятий. Привиди осені

Золотоголова осінь парадом пройшлася скверами та бульварами міста. Її прихід був очікуваним, відбувся він швидко - в одну ніч.

Ніч Елені і Корнелій провели разом. Ніч була, як кришталевий палац – тонкою та тендітною, ніжною, наче діамант у долоні дівчини.

Уві сні вони були однією істотою, і лише коли вранці загасили вуличний ліхтар, Елені зрозуміла, що у світі щось зрушилося, змінилося...

Вона підійшла до вікна. І застигла – гола дівчина біля вікна, в яке било жовто-червоне світло.

 Елені завжди здавалося, що осінній день настає після нічного відвідування міста казковим чарівником. У циліндрі і у фраку він летить над містом, змахує чарівною паличкою, і навколишній світ набуває абсолютно нових теплих тонів.

Елені та Корнелій  вирішили прогулятися пішки, щоб помилуватися осінніми вулицями. Вони йшли, але говорили небагато.

 Чудовий пензль чарівника пофарбував місто в строкату гаму, у якій переважали багряно-коричневі та лимонно-жовті кольори.

Вони завернули в блискучий золотий парк, милуючись перетвореним світом. Осіннє барвисте листя плавно кружляло в урочистій тиші, трохи зависаючи, м'яко сідаючи на святковий шафранний килим.

І побродивши серед дерев, пошелестівши опалим листям, Елені почала розрізняти звуки тихої сумної осінньої мелодії. Під неї парк засинав, тільки іноді, під пустотливим вітерцем починала дзвеніти однією нотою тоненька струнка павутинки, та сумно кричали пролітаючі птахи.

Вітерець приніс легке дихання вологи і підтягнув по глибокому біло-синьому небу кудлаті темні хмари.

Боязкі холодні крапельки застукали по листю. Падаючи на долоню Елені вони ставали схожими на перлини. І під терпкий смак осіннього дощу Корнелій повів Елені до затишних стін кафетерію. За чашкою ароматного напою, вони милувалися сонним дощем, що залишав свої срібні сльози на склі вікна. У теплих калюжах здригалося обтяжені від дощу листя.

Корнелій згадував минулі дні. Він був радий, що так вдало допоміг своєму другові Нестору знайти своє кохання. Його магія допомогла, і Корнелій переконався у своїх незвичайних здібностях. Певним досягненням для нього став і так званий «чудовий парфум», який при розбризкуванні обволікав молоду дівчину невидимим шаром. Це був своєрідний захист від хтивих докучань на вулиці. Такий парфум замовив для своєї красуні один з сучасних бізнесменів. Виконання цього замовлення забезпечило Корнелія коштами досить тривалий термін. Звичайно, він ставив собі сакраментальне запитання: а чи має він право? Вторгатися в чужі життя, долі, впливати, щось змінювати? Заспокоювало одне: він творив добро! Ніщо не змусило його зробити щось комусь на зло ... Тепер Корнелій часто напружено думав про те, як допомогти самій Елені стати матір'ю. І хотів присвятити цьому всього себе, бо ближче Елені в нього нікого не було!

Коли виглянуло з-за хмар солом'яно-багряне сонце, вони пішли далі, милуючись приглушеними фарбами і краплями, що сяяли на сонці. М'які канаркові промені сонця блищали бурштином у темних таємничих калюжах.

***

Цього вечора вони пішли на концерт «Осінні фантазії».

Заповнена зала урочисто дихала. Блищала велика кришталева люстра та інструменти оркестру. У фраках музиканти нагадували птахів.

 Грали класику – звучали Бах, Моцарт, Шопен, Рахманінов, Лисенко, Дебюссі. Живі звуки скрипки, віолончелі, роялю, флейти та голос мецо-сопрано лягали на душу благодатним дощем умиротворення та щастя.

Корнелій тримав у руці маленькі теплі пальчики Елені і відчував, як він стає іншою людиною. Раніше йому б і на думку не спало піти на концерт класичної музики – він нічого, окрім року, не слухав! І тільки з Елені він змінився.

Після концерту усі виходили урочистими, радісними.

Вечір дуже вдався! І тільки в антракті щось збентежило Корнелія... Йому здалося, що він побачив серед глядачів у фойє знайоме неприємне обличчя. То був худий хлопець із довгим носом, якого колись Нестор назвав Дроздом. Хлопець розчинився в натовпі чепурних глядачів, і Корнелій подумав, що йому просто здалося.

По номерках він отримав свою куртку та плащ Елені, поки та відлучилася.

Чекати довелося у кріслі у фойє досить довго. Нарешті Елені прийшла, але не звично мила, а якась насуплена, мов чужа.

Корнелій спитав її про настрої, вона щось буркнула про умивальника, йшла мовчазна і незадоволена.

На осінньому небі горіли холодні зірки, їх час від часу приховували рвані хмари.

Було ще досить тепло.

Дивувало те, що вулиця вмить стала безлюдною! Глядачі розчинилися в темних алеях, і навіть міського транспорту не чекали. Мабуть, частина виїхала власним транспортом, частина вирушила пішки.

Елені раптом сказала якимось чужим голосом:

- Ну, що ми так і будемо тут стирчати? Давай візьмемо попутку.

- Що з тобою? - не впізнав її Корнелій. - Тобі погано?

- Ні... Просто настрій зник...