Життя та доля

Ранок полоскався під небом, як світло-блакитне простирадло. Сиза річка гойдалася, і плакали невиразні чайки. Хвилі були схожі на ламане скло. Вітер рвав плащ із плечей пана Горіха. Чути було запах риби та мокрих гілок. Сміливі рибалки, не боячись хвиль і низового вітру, закидали вудки, і в деяких у руках билася слизька синювата риба.

Горіх обернувся. Давно покинуте місто чекало на нього. У голові неквапною річкою спливали спогади.

Він витяг з кишені годинник і ляснув кришкою.

«Ще є небагато часу. Дівчинка, мабуть, ще не прокинулася. Занадто втомилася вчора. Уявляю - таке випробувати... Пройдусь я на те саме священне місце, де вперше її зустрів. Господи, коли це було? Рік сімдесят восьмий від Різдва Христового. Так – сімдесят восьмий, далекий рік, і з тих пір пролетіли невблаганні роки, наче швидкі вершники. І тоді була теж прохолодна весна, з ароматними, чарівними вечорами, що пахли сирою землею та бузковим квітом. Я був тоді молодий, гарячий і сумний, страждав від самотності і просив у долі пожалкувати і надіслати мені нарешті Її. Але все це я просив раніше! А тоді мені було вже двадцять сім, і все частіше здавалося, що кохання минає, що йому немає до мене жодної справи, раз я нікого не любив, близької душі не зустрів.

Пам'ятаю того вечора я вийшов з кіно. Був тоді я студентом і, здавалося, пройшов усі випробування… Так, неначе все вже було – і лихі друзі, і незмінна пиятика, і ресторани, і клуб, де ми сперечалися до хрипоти над переглянутою виставою або фільмом і дискотеки, і душевні компанії... Але усе вже пішло з моєї душі, і став я цуратися друзів, став задумливим, мріяв про неї і не знаходив її. Я вийшов під клени, вечір опустився на землю - дбайливий, м'який, а потім пішла злива і все змішалося. Прикрившись курткою, стояв я на порозі універмагу і дивився на водяні потоки, що несли яблуневий і вишневий квіт, на перехожих, що біжать під зливою, на кулясті парасольки, і мені було сумно від самотності. Закінчився дощ, і зашльопав я по калюжах, вирішивши якнайшвидше добиратися до свого житла, адже ноги мокрі від бризок, недовго й застудитися».

Горіх йшов широкими кроками, перемагаючи біль у колінах. Він дійшов до скверу. Все тут уже давно змінилося, але лавки залишились...

«Щоправда, це інші лави не ті, що були. І навіс деякий спорудили. Але все одно трохи схоже... Тут я зустрів їх... Сидів, коли вони підійшли. Він був роздратований, розмахував руками, а вона мовчки слухала, а потім сіла поруч якось приречено, а він усе вимовляв їй, мабуть, за якусь провину.

- Ось піду і вдавлюсь... З мосту в річку кинуся! - гордо перервала вона його гнівливу промову.

- Ну і йди. Подумаєш – промінь у темному царстві!

Тут під'їхав старенький «ліазик». Чоловік пірнув у автобусну глибину, так і не обернувшись, але потім його обличчя з’явилося у задньому вікні.

Я обернувся – але її вже не було на лаві! Вона вже йшла алеєю геть зі скверу. Ішла якось повільно, приречено, потім крокувала швидше. Мені б наздогнати її, але не наважився, знітився, подумав, що вона зараз сердита, їй не до мене... А раптом і справді в річку кинеться? Така красива дівчина... Ніжні локони спадали на плечі.

Довго ще було видно її фігуру у світлі ліхтарів, а потім вона зникла. І відчув я таку тугу, що не передати. Коли в напівтемряві підійшов мій автобус, я зробив крок до дверей, як раптом хтось ззаду каже:

- Молодий чоловік, ви забули...

Обертаюся, дивлюся - стоїть літня жінка в окулярах, скоріше, бабуся простягає мені сумочку і парасольку. Як я зараз розумію, це і була сама Доля у вигляді цієї бабусі.

Подякував я їй, взяв ці речі, але автобус мене не став чекати, двері зачинилися, і він рушив. А я лишився стояти. Дивлюся, а старенької немає, може пішла куди, а може якось швидко і непомітно в автобус сіла?

Не став я чекати - побіг алеєю, вдихаючи запах молодого листя, почав шукати дівчину. Адже я був певен, це були її речі, але дівчину, звичайно, не знайшов.

Автобуса чекати не став – так і поплентався до гуртожитку з цією сумочкою та парасолькою. Пам'ятаю, що навіть глузування товаришів накликав – з дамською сумкою приперся!

Оглянув її: губна помада, листівки кіноакторів, парфуми «Дзінтарс», комсомольський квиток на ім'я Хорошевської Олени Казимирівни. Де ж живе, працює, а може й навчатися ця Олена, подумав тоді я, зачарований знахідкою, адже вона народжувала стільки таємних надій у душі.

При детальному дослідженні з'ясувалося, що швидше за все вчиться! У сумочці була збірка документів для семінарів. Я погортав цю книжечку, що містила витримки висловів давніх філософів та питання до них. Отже, Олена навчалася на гуманітарному факультеті, судячи зі штампу – у нашому університеті!

Я пам'ятаю той яскравий весняний день, коли я відпросився з роботи і, хвилюючись, поїхав до університету, старовинна будівля якого здавався непорушною брилою. В університет, ясна річ, мене не пропустили, а Хорошевській попросили залишити записку. Я написав їй коротко про знахідку, залишив адресу свого гуртожитку. Залишалося сподіватися та чекати. Я блукав міським садом, був у кіно, а їхав з порту. Раптом на стовпі біля зупинки, де знайшов сумочку, побачив оголошення про зникнення, підпис «Олена» та вказану адресу, куди потрібно занести знахідку. Ах, чому я не прийшов сюди раніше?

Немов метеор кинувся я на адресу! Олена жила в одній із новеньких цегляних п'ятиповерхівок у віддаленій частині міста. Поряд були купи будматеріалу, необладнані дитячі майданчики. Пам'ятаю, що з чийогось вікна звучала пісня: