Загадковий постоялець

Елені вийшла в сад із маленькою книгою в руці. Щебетали дзвінко птахи, ніби розганяли своїм співом важкі свинцеві хмари. З-за гілок брикало яскраве сонце. Повітря було свіже і чисте.

Було тихо, лише вітер ворушив трикутне смарагдове листя. Елені помацала квіти - ось її улюблені крокуси, барвінок і гіацинт.

Елені насолоджувалась квітами, а в думках була біля свого коханого. Де він зараз? Сказав, що їде у справі, коли повернеться – не знає. Він чарівник, а у чарівників свої таємні справи!

Елені посміхнулася. Чарівник – оце жартівник! Хто він? Артист? Загадкова особа! Але ж такий гарний і привабливий...

Яка вона щаслива з ним, не хочеться навіть і думати про неминуче. Адже доведеться йому колись сказати правду, гірку правду, і він її покине. Неодмінно покине – адже він молодий, мабуть хоче мати сім'ю та дітей. Як не хочеться думати про неприємне! Хай буде хоч тиждень, а може ще й місяць щастя! А потім – все, що завгодно – самотність, або шлюб зі старим холостяком, якому все одно...

Елені намагалася відкинути неприємні думки.

Вона завжди була самотньою, бо була підкидьком. Її знайшли на ганку дитячого будинку  маленькою, при ній записка із загадковим ім'ям Елені. Таке ім'я вона й носила у дитбудинку, адже його дала їй якась невідома, прихована мороком таємничості мати. Для простоти її завжди називали Оленою, але це ім'я їй здавалося надто простим, затертим. Елені краще! Валерія Петрівна, яка удочерила її, яка дала їй своє прізвище Хорватова, завжди намагалася називати її Елені, або просто Елею.

Як вона любить її, прив'язалася до неї, як до рідної!

Елені відкрила книгу і прочитала кілька рядків:

Хто хвалиться своїм шляхетним родом,

Хто силою, достатком, хто умом,

Хто шатами — хай шиті всупір модам,-

Хто псом, хто соколом, хто скакуном.

І кожному в одній з отих марнот —

Вершина мрій і втіхи неземної.

Та не зрівняється ніхто зі мною,

Бо враз я досягнув усіх висот.

Твоя ж любов — над родові герби,

Над королівські пишні горностаї,

Коштовніша за всі земні скарби,

Прекрасніша за соколині зграї.

Та горе: скарб мій у твоїх руках,-

Як відбереш його — і щастю крах*.

(*В. Шекспір, Сонет 91. Переклад Д. Паламарчука).

Прикривши книгу, вона задумалася про те, наскільки цінне і швидкоплинне людське життя і яке тендітне, як треба берегти кожен його прояв.

«Аби він був живий і здоровий», - твердила вона собі, як заклинання.

У задумі Елені похиталася на гойдалці. Потім зазирнула до кінця томика.

Вона ледве встигла дочитати останній рядок, як їй на книгу ліг маленький букетик фіалок.

Вона здивовано підвела голову і побачила незнайому людину, бездоганно одягнену, з добрим і розумним виразом обличчя, тонким аристократичним ротом, сивими бровами та скронями.

- Доброго дня! Моє прізвище Горіх. Ігор Володимирович Горіх. Я перепрошую, що вторгся на вашу територію без дозволу. Я бачив вас за парканом, але ви так захоплено читали, що я не міг вас відірвати від такого захоплюючого заняття можливою різкістю свого оклику. А фіалки купив з нагоди, сьогодні такий весняний день, і вирішив відразу подарувати їх вам.

Елені була трохи приголомшена візитом незнайомця, але ні гніву, ні страху вона не відчувала. Навпаки – зовнішній вигляд людини вселяв їй спокій та радість.

– Чим я можу вам допомогти? - неголосно запитала вона в тон йому, підвівшись. Чоловік був уже безперечно літнім, але брите його обличчя здавалося молодим, постать бездоганною. Поруч з ним стояла валіза. Спирався він на тростину.

– Я прийшов за оголошенням. У вас здається кімната?

Елені кивнула:

- Так, ми давали оголошення про здачу. Кімната на другому поверсі будинку, одразу під горищем. Якщо вам підходить другий поверх – давайте подивимося.

- Підходить. Аби не було щурів та тарганів. Їх я дуже вже не люблю, - чоловік посміхнувся. -  А так – я людина невибаглива. Живу один, мандрую на своє задоволення.

- Вас так привабило наше місто?

- Так. У вас чудова фортеця та такі затишні вулички – старовинні, красиві. І будинки з червоними черепичними дахами... Я подорожую з блокнотом, пером, фотоапаратом. Так що буде що записати, подивитися.

- А наш будинок теж під черепичним дахом!

Прийдешній посміхнувся:

- Саме це мене й привабило.

Елені кивнула і попросила чоловіка слідувати за нею. На порозі стояла Валерія Петрівна.