Точка неповернення

Максим

Я ще раз подивився на заяву, але цього разу вже не намагався знайти в ній пояснення.

Я й так знав, чому вона це зробила.

Учора дорогою додому Софія ставила дивні запитання. Про студентські роки. Про дівчину. Про те, чи могли ми знати одне одного раніше.

А я збрехав.

Тоді мені здавалося, що мовчання — найкраще, що я можу для неї зробити.

Тепер я вже не був у цьому впевнений.

Телефон у моїй руці знову завібрував від безглуздого нагадування про пропущений виклик. Я подивився на екран, а потім поклав його назад на стіл.

Досить.

Якщо вона справді щось пригадала, я не дозволю, щоб решту правди вона дізнавалася випадково або від когось іншого.

Вона має почути її від мене.

Усю.

Я підвівся, взяв ключі й вийшов із кабінету.

Цього разу я не хотів нічого приховувати. Навіть якщо ця розмова стане останньою між нами.

Я спустився вниз, сів у машину й поїхав до її будинку.

Дорогою майже не думав. Просто тримав кермо й намагався змусити себе не уявляти її реакцію.

Біля будинку я припаркувався. Дістав телефон і набрав її номер ще раз.

Вимкнений.

Я опустив руку. На мить подумав піднятися до неї просто зараз. Навіть постукати у двері. Але зупинився.

Поклав голову на кермо й заплющив очі. Мені потрібно було хоча б кілька хвилин, щоб зібратися з думками. Бо сьогодні я нарешті мав сказати їй те, що приховував стільки років.

Я повільно підняв голову.

І побачив її.

Софія йшла до будинку, тримаючи сумку в руці. Вона ще не помітила мене.

На мить я просто завмер, дивлячись на неї крізь лобове скло.

Серце важко вдарилося в грудях.

Тепер відступати було нікуди.

Я відчинив дверцята автомобіля й вийшов назустріч.

— Софіє.

Вона зупинилася.

Повільно повернулася до мене.

Її обличчя залишалося спокійним, але тієї теплої усмішки, до якої я вже встиг звикнути, більше не було.

— Ти що тут робиш?

— Хотів тебе побачити.

— Навіщо?

Я зробив крок до неї.

— Поговорити.

Вона одразу похитала головою.

— Я не хочу.

— Софіє, будь ласка.

— Ні, Максим.

Вона сказала це тихо, але так твердо, що я зупинився.

— Мені зараз не потрібні твої пояснення.

— А мені потрібно тобі все сказати.

Вона гірко всміхнулася.

— Потрібно було сказати раніше.

Я опустив очі.

— Знаю.

— Тоді чому ти цього не зробив?

Я не відповів.

Бо на це питання не існувало відповіді, яка могла б мене виправдати.

Софія кілька секунд дивилася на мене, а потім тихо сказала:

— Я не хочу зараз нічого вирішувати. Не хочу тебе слухати. Мені потрібно побути самій.

Вона розвернулася й пішла до під’їзду.

Я відчув, як усередині все стискається.

— Софіє, зачекай.

Вона зупинилася, але не обернулася.

— Будь ласка.

Тепер я вже майже благав.

— Дай мені один вечір.

Вона повільно повернула голову.

— Навіщо?

— Щоб ти просто вислухала мене.

— А якщо я не хочу?

— Тоді я прийму це.

Я зробив паузу.

— Але дозволь мені хоча б один раз бути з тобою чесним.

Вона мовчала.

— Я не прошу тебе зараз пробачати мене. Не прошу залишатися. Не прошу навіть повірити мені.

Я дивився їй в очі.

— Просто вислухай.

Софія відвела погляд.

Було видно, що вона вагається.

— Один вечір?

— Один.

— І після цього ти більше не будеш мене шукати?

Я завмер.

Це було боляче почути.

Але я знав, що не маю права вимагати від неї нічого іншого.

— Якщо ти цього захочеш — так.

Вона знову подивилася на мене.

— Ні.

Я не одразу зрозумів.

— Що?

— Я хочу, щоб ти пообіцяв.

Її голос був тихим, але твердим.

— Після цієї розмови ти зникнеш із мого життя. Без дзвінків. Без повідомлень. Без спроб зустрітися зі мною випадково.

У грудях стало важко.

Але я кивнув.

— Обіцяю.

Вона ще кілька секунд дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, чи справді я готовий виконати цю обіцянку.

— Тоді добре.

Я видихнув.

— Увечері?

— Так.

Вона взялася за ручку дверей.

— І після цього ти справді мене відпустиш?

Я відчув, як щось важко стислося всередині.

Але відповів чесно:

— Якщо ти цього захочеш.

Вона повільно кивнула.

— Тоді побачимося ввечері.

Двері під’їзду зачинилися за нею.

Я ще кілька секунд стояв на місці, дивлячись на них.

Остання розмова.

Я сам погодився на це.

Тепер залишалося лише одне — нарешті сказати їй правду.

Ще кілька секунд стояв на місці, перш ніж повернутися до машини.

Сів за кермо й лише тоді дозволив собі видихнути.

Ця зустріч справді могла стати останньою. Але цього разу тікати від правди вже не хотілося.

Телефон опинився в руці. У чаті з Софією — лише кілька секунд вагання, а потім коротке повідомлення з часом і місцем зустрічі.

Без пояснень.

Без виправдань.

Усе важливе мало прозвучати ввечері.

Повідомлення доставлене. Відповіді немає.

Телефон ліг поруч, двигун тихо ожив, і машина рушила з місця.

Додому повернувся майже автоматично.

Ключі залишилися на тумбі, піджак — на спинці стільця.

Кілька хвилин просто ходив квартирою, намагаючись зайняти себе хоч чимось.

Марно.

Думки знову поверталися до вечора. До розмови, якої  чекав і боявся водночас. До того, що після цього може залишитися між нами.

Ближче до сьомої я знову взяв ключі й поїхав до кав’ярні.

Приїхав раніше.

Зайшов усередину, сів за столик біля вікна й замовив каву.

Чашка так і залишилася майже недоторканою.

Я час від часу дивився на годинник.

18:32.

18:41.

18:49.

18:56.

З кожною хвилиною ставало дедалі важче сидіти спокійно.

А якщо вона не прийде?

Я не мав права її звинувачувати.

Не мав права ображатися.