Передчуття

Софія

Повернувшись додому, я довго не могла змусити себе навіть увімкнути світло.

Кинула сумку біля дверей, повільно зняла пальто й просто сперлася спиною об стіну.

У квартирі було тихо. Занадто тихо.

А в голові — навпаки.

Питання, які я ставила Максиму дорогою назад.

І його відповіді. Короткі. Обережні. Наче він спеціально підбирав слова.

Я заплющила очі.

Чому він так напружився, коли я запитала про студентські роки?

Чому так довго мовчав, перш ніж відповісти?

Чому мені тоді здалося, що він щось приховує?

Я повільно пройшла до кухні, налила собі води, але так і не зробила жодного ковтка.

Погляд сам опустився на телефон.

Олег.

Якщо ми з Максимом справді були знайомі ще тоді… Олег мав би це знати.

Я ще кілька хвилин сиділа, дивлячись на телефон.

Потім усе ж відкрила чат з Олегом. Пальці завмерли над клавіатурою.

«Слухай… дивне питання.»

Я кілька секунд вагалася, але все ж дописала:

«Ти знаєш Максима Коваленка?»

Повідомлення одразу стало доставленим.

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Знаю. А що?»

Я відчула, як серце зробило важкий удар.

Швидко надрукувала:

«Ви були знайомі ще з університету?»

Цього разу відповідь затрималася.

З’явився напис:

Олег друкує…

Потім зник.

Знову з’явився.

І лише за хвилину телефон тихо завібрував.

«Ну… так. Ми всі тоді знали одне одного. А чому ти питаєш?»

Я заплющила очі.

Усередині стало холодно.

Отже…

Це не була помилка.

Я відкрила клавіатуру ще раз.

Пальці ледь тремтіли.

«Олег…»

«А ми з ним були знайомі?»

Цього разу відповіді не було.

Лише довгий напис:

Олег друкує…

…який зникав і знову з’являвся. Наче він ніяк не міг вирішити, що сказати.

Я завмерла.

Чому він не відповідає? Якщо все так просто, то мав би написати або “так”, або “ні”.

Натомість…

“Софіє… що сталося?”

Я втупилася в екран. Невже він теж щось приховує?

Пальці самі почали друкувати.

“Просто відповідай. Ми були знайомі з Максимом?”

Цього разу відповідь прийшла не відразу. Минуло майже хвилина. Потім ще одна. Я вже встигла подумати, що він узагалі не відповість. І раптом телефон завібрував.

“Так.”

У мене перехопило подих. Лише одне слово. Коротке. Без жодних пояснень.

Я перечитала його кілька разів.

Значить… Це правда. Я знала Максима. Не просто бачила. Не просто перетиналася. Я його знала. Серце закалатало ще швидше.

Я швидко надрукувала наступне повідомлення.

“Наскільки близько?”

Відповідь знову затрималася.

І ця пауза лякала мене ще більше, ніж будь-які слова.

Нарешті екран засвітився.

“Софіє… такі речі краще не в повідомленнях.”

Я відчула, як у грудях усе стиснулося.

Ні.

Ні.

Мені потрібна відповідь зараз.

“Олеже.”

“Будь ласка.”

“Я повинна знати.”

Крапки…

Він друкував.

Стирав.

Знову друкував.

І зрештою написав:

“Ми можемо завтра зустрітися?”

Я заплющила очі.

Він теж уникає відповіді. Так само, як Максим.

Чому?

Чому всі навколо знають щось, чого не знаю я?

Я повільно видихнула.

“Добре.”

“Де?”

Відповідь прийшла майже миттєво.

“У тому самому кафе біля університету.”

“Зранку.”

Я коротко написала:

“Домовилися.”

Поклала телефон на стіл. І довго сиділа, не рухаючись.

У квартирі було тихо. Настільки тихо, що я чула власне серцебиття. Тепер я була впевнена лише в одному. Фотографія не збрехала. І спогад не був сном. Я справді знала Максима Коваленка. І завтра хтось нарешті скаже мені… ким він був у моєму житті.

Я різко підвелася з ліжка.

Ні.

Досить.

Усе це більше не мало жодного сенсу. Якщо Максим знав мене раніше… Він мав сказати. Одразу.

Не сьогодні.

Не завтра.

Не після того, як я сама почну щось згадувати.

Одразу.

Але він мовчав. Дивився мені в очі. Посміхався. Цілував. І весь цей час дозволяв мені жити в повному невіданні.

Я нервово засміялася.

— Блискуче…

Як же я могла цього не помітити?

Усі ці дивні погляди. Його реакція на мої слова. Його небажання говорити про студентські роки.

Він знав. Весь цей час знав. І вирішив, що має право мовчати.

Ніби я дитина.

Ніби сама не маю права вирішувати, що мені знати про власне життя.

Мене це розлютило. Не те, що я втратила пам’ять. А те, що хтось вирішив за мене, коли мені можна дізнатися правду.

Я відчула, як усередині все закипає.

Ні.

Я більше не хочу бачити його щодня. Не хочу сидіти поруч на роботі й думати, що ще він від мене приховує. Не хочу дивитися йому в очі й гадати, де закінчується правда й починається брехня. Якщо він не зміг бути чесним зі мною… То я хоча б буду чесною із собою.

Я відкрила ноутбук. Створила новий документ. І, майже не вагаючись, почала друкувати.

Коли закінчила, ще раз уважно перечитала написане. Рука ледь помітно здригнулася, коли я поставила підпис. Потім акуратно склала аркуш, поклала його в конверт і залишила на тумбі біля дверей. Більше я до нього не поверталася.

Цієї ночі я майже не спала. Щоразу, заплющуючи очі, знову бачила ту фотографію. Свою усмішку. Максима поруч. І відчуття, що за всіма цими уривками пам’яті ховається щось набагато більше.

Вранці я мовчки передала конверт кур’єрській службі.

Коли двері за кур’єром зачинилися, я кілька секунд просто стояла в передпокої.

Потім глибоко вдихнула.

Назад дороги вже не було.

Я швидко зібралася, взяла сумку й вийшла з квартири.

Мені потрібно було отримати відповіді.

І єдина людина, яка, як мені здавалося, могла їх дати, уже чекала мене в тому самому кафе біля університету.