Питання без відповідей

Максим

Дорога додому завжди була коротшою.

Цього разу — навпаки.

Мені хотілося, щоб вона тривала ще хоча б годину. А ще краще — кілька днів. Бо щойно ми повернемося до міста, усе зміниться.

Я не знав чому.

Це було лише дивне відчуття. Тривожне. Наче щось невидиме вже почало рухатися нам назустріч.

Софія мовчала. Не так, як дорогою сюди. Тоді це була приємна тиша. Зараз — зовсім інша.

Вона дивилася у вікно, але я помічав, що час від часу її погляд стає зовсім порожнім. Наче вона була не тут.

Я кілька разів хотів щось сказати. Пожартувати. Запитати, чи не втомилася. Але щоразу зупиняв себе. Щось було не так. І я не розумів — що саме.

Минуло ще кілька хвилин.

Раптом Софія тихо озвалася:

— Максим…

— Ммм?

Вона не дивилася на мене.

— Можна поставити тобі одне дивне запитання?

Я ледь усміхнувся.

— Після знайомства з моїми батьками мене вже важко чимось здивувати.

Вона теж усміхнулася. Ледь-ледь. Але ця усмішка швидко зникла.

— Ти часто згадуєш студентські роки?

Мої пальці сильніше стиснули кермо. Лише на мить. Так швидко, що стороння людина цього навіть не помітила б. Але я сам відчув, як серце в грудях раптом збилося з ритму.

Я відповів не одразу.

— Буває.

— Сумуєш за тим часом?

— Інколи.

У салоні знову запанувала тиша.

Я вже почав сподіватися, що на цьому все закінчиться.

Але ні.

— А…

Вона повільно повернулася до мене.

— У тебе тоді було багато друзів?

— Так.

— Ви досі спілкуєтеся?

— З деякими.

Вона кивнула.

Наче саме такої відповіді й чекала.

Потім запитала майже між іншим:

— А дівчина?

Я відчув, як усередині все завмерло. Саме цього питання я боявся.

Найбільше.

Я міг сказати правду. Міг. Однією фразою.

“Ти й була тією дівчиною.”

І, можливо, усе стало б простіше. Але перед очима одразу постала лікарня. Лікар. Його слова.

“Не тисніть. Якщо пам’ять почне повертатися, будь-який сильний емоційний поштовх може лише зашкодити.”

А ще…

Я боявся. Не за себе. За неї.

Бо якщо вона зараз дізнається правду…

Що вона зробить?

Відступить?

Злякається?

Піде?

Я ще не був готовий втратити її вдруге.

Не тепер.

Не тоді, коли вона щойно знову з’явилася в моєму житті.

Я змусив себе спокійно вдихнути.

І відповів максимально рівним голосом:

— Була.

Софія мовчала.

— І?..

— Це давно закінчилося.

Вона уважно дивилася на мене ще кілька секунд. Наче чекала, що я скажу більше. Але я мовчав. І вона більше нічого не запитала.

Вона повільно відвернулася до вікна.

— Пробач…

Я навіть не зрозумів, за що саме вона вибачалася.

— За що?

— Не знаю.

Вона сумно всміхнулася.

— Просто стало цікаво.

Я кивнув.

— Це нормально.

Знову тиша.

Двигун рівно гудів, ковтаючи кілометри траси.

Я ловив себе на тому, що кожні кілька секунд дивлюся на неї краєм ока.

Вона більше не розглядала краєвиди. Лише задумливо водила пальцем по ремінцю сумки. Наче намагалася впорядкувати власні думки.

І я вже знав: вона не відпустить цю тему.

— Максим…

Я внутрішньо напружився.

— Ммм?

— У тебе ніколи не було такого відчуття…

Вона говорила дуже повільно, добираючи слова.

— …що ти когось знаєш, хоча наче не повинен?

Я мало не натиснув на гальма.

Добре, що дорога була порожня.

— Чому питаєш?

Вона знизала плечима.

— Не знаю.

Нервово засміялася.

— Напевно, це звучить дивно.

— Трохи.

— От бачиш.

Вона знову подивилася у вікно.

— Просто останнім часом мене переслідує дивне відчуття.

Я мовчав.

— Наче…

Вона заплющила очі.

— Наче я щось забула.

У грудях боляче стислося.

Вона вже була зовсім поруч із правдою.

Я стиснув кермо так сильно, що побіліли пальці.

— Після аварії…

Вона тихо видихнула.

— Лікарі ж казали, що в мене був струс. Можливо…

Вона невпевнено всміхнулася.

— Можливо, я справді втратила якісь спогади.

Я відчув, як у мене пересохло в горлі.

Ось вона.

Мить, коли можна було все сказати.

“Так, Софіє. Ти втратила не просто спогади. Ти втратила нас.”

Достатньо було лише кількох слів.

Але…

Я не зміг.

— Таке іноді буває, — тихо сказав я.

І одразу зненавидів себе за цю відповідь.

Вона мовчки кивнула.

— Напевно.

Кілька хвилин ми їхали без жодного слова.

Я бачив, що вона думає. Дуже багато думає.

І раптом вона поставила запитання, яке остаточно вибило мене з рівноваги.

— Скажи чесно…

Я повернув голову.

— Ми з тобою точно ніде не зустрічалися раніше?

Світ ніби завмер.

Я дивився на дорогу. На машини попереду. На світлофор у далині. Куди завгодно. Тільки не на неї.

Бо знав: якщо зараз подивлюся їй у вічі… Вона все зрозуміє.

І я більше не зможу брехати.

Вона дивилася на мене. Чекала відповіді.

І я знав…

Від того, що скажу зараз, залежить набагато більше, ніж вона могла уявити.

— Наскільки я пам’ятаю…

Власний голос здавався чужим.

— Ми вперше зустрілися в офісі.

Брехня.

Кілька звичайних слів. Але вимовити їх виявилося важче, ніж будь-які переговори, які я коли-небудь проводив.

Софія мовчала.

Не відводила від мене очей.

— Точно?

Я коротко кивнув.

— Так.

Вона ще кілька секунд уважно дивилася на мене.

Мені здавалося, що зараз… Прямо зараз…

Вона скаже:

“Ти брешеш.”

Але вона лише тихо промовила:

— Добре.

І відвернулася до вікна.

Чомусь від цього стало ще гірше.

Мені було б легше, якби вона почала сперечатися.

Розсердилася.

Поставила ще десяток запитань.

Натомість вона просто замовкла. А мовчання завжди лякало мене найбільше. Я ще міцніше стиснув кермо.