Фотографія з минулого

Софія

***

Теплий серпневий вечір.

Університетський двір.

Хтось сміється так голосно, що всі навколо озираються.

— Ну швидше! Інакше сонце зайде!

Я сміюся.

— Та вже йду!

Максим обертається.

— Нарешті.

Думав, ти знову втечеш.

— Від тебе?

— Саме від мене.

— Не дочекаєшся.

Я легко штовхаю його плечем.

Він удає образу.

— Це було боляче.

— Брехун.

— Зате твій.

Я закочую очі.

— Самовпевнений.

— Красивим людям дозволено.

Я не стримую сміху.

— Ви вже наговорилися? — долинає голос Вадима. — Бо ми тут узагалі-то фотографуємося!

— Уже йдемо! — відповідає Максим.

Він бере мене за руку. Так природно. Так звично. Наче робив це сотні разів. Ми стаємо поруч.

Хтось піднімає фотоапарат.

— Усі дивимося сюди!

— Раз…

— Два…

— Три!

Спалах.

***

Я різко вдихнула.

Перед очима знову була кухня. Фотоальбом.

Мої пальці тремтіли так сильно, що я ледве втримувала сторінку. Я ще дивилася на фотографію. Але тепер бачила вже не просто старий знімок.

Я пам’ятала той день. Пам’ятала його сміх. Пам’ятала сонце. Пам’ятала, як він узяв мене за руку. І це було страшніше за будь-який сон. Бо ще хвилину тому всього цього для мене не існувало.

Я повільно відсмикнула руку від альбому, ніби обпеклася. Серце билося так шалено, що я чула його у власних вухах. У голові все змішалося.

Максим.

Університет.

Ми.

Разом.

Ні…

Ні, цього не може бути.

Як можна забути цілу людину?

Цілі роки?

Ціле життя, у якому він був поруч?

Я заплющила очі. Намагаючись зібрати думки.

Та замість цього пам’ять ніби почала прокидатися ще сильніше.

Короткі уривки.

Його усмішка.

Його голос.

Тепло його долоні.

Мій сміх.

І дивне, до болю знайоме відчуття, що поруч із ним я завжди почувалася в безпеці.

Я різко розплющила очі. Дихати стало важко. Наче повітря раптом перестало вистачати.

Я дивилася на фотографію так, ніби вона могла дати відповідь на всі запитання. Але їх ставало лише більше.

Хто він для мене?

Що між нами було?

І… чому я цього не пам’ятаю?

— Софіє?..

Голос Олени змусив мене здригнутися. Я навіть не помітила, що весь цей час мовчала.

— Усе гаразд?

Я повільно підняла на неї очі. Здавалося, вона вже вдруге зверталася до мене.

— Я…

Голос зрадницьки затремтів. Я знову перевела погляд на фотографію.

— Хто… Хто ця дівчина?

Олена нахилилася ближче до альбому. Погляд ковзнув по сторінці.

— Ця?

Вона легенько торкнулася фотографії.

— Якщо чесно, вже й не пригадаю її прізвища… Вони тоді навчалися всі разом. Дуже дружна компанія була.

Я мовчала.

— Максим, Вадим, Марко…

Вона всміхнулася, ніби згадуючи ті роки.

— Постійно десь їздили, святкували, фотографувалися.

Я ледве чула її голос.

— А вона?..

Олена ще раз уважно подивилася на світлину.

— Здається… Софія. Так. Саме Софія.

Мене ніби вдарило струмом. Софія… Я. Невже…

— Тобі вона знайома? — здивовано запитала Олена, помітивши, як різко змінився мій вираз обличчя.

Я повільно похитала головою.

— Ні… Тобто… Не знаю.

Я сама вже нічого не розуміла. У голові одна за одною почали спалахувати короткі картини.

Коридор університету.

Його сміх.

Наші переплетені пальці.

Я різко притиснула долоню до скроні. Біль став майже фізичним.

— Софіє!

Олена миттєво опинилася поруч.

— Тобі справді погано?

— Ні…

Я заплющила очі.

— Просто… Голова.

Вона занепокоєно дивилася на мене.

— Може, принести води?

Я мовчки кивнула.

Поки вона поспішила до шафки, я ще раз подивилася на фотографію. Тепер уже без жодних сумнівів. Я пам’ятала той день.

Але не розуміла… Чому тільки його. І чому всі інші роки поруч із Максимом залишалися для мене суцільною порожнечею.

Олена поставила переді мною склянку води.

— Тримай.

— Дякую.

Я зробила кілька ковтків. Не допомогло. Серце все одно билося десь у горлі.

Я знову подивилася на фотографію. Хотілося перегорнути сторінку. Сховати її. Зробити вигляд, що нічого не сталося. Але я не могла. Погляд постійно повертався до Максима. До того, як він дивився на мене. До його руки на моїй талії. До власної усмішки. Я ніколи не усміхалася чужій людині так.

— Дивно, — тихо сказала я.

— Що саме?

Я підняла очі на Олену. На мить захотілося розповісти їй про спогад. Але слова так і не зірвалися з губ. Я сама ще не розуміла, що зі мною відбувається.

— Нічого.

Олена явно не повірила. Але розпитувати не стала.

Лише трохи помовчала й обережно торкнулася сторінки.

— Може, досить фотографій?

Я мала погодитися. Справді мала.

Але замість цього почула власний голос:

— Ні.

Я затримала подих.

— Можна… ще?

— Звичайно.

Олена повільно перегорнула сторінку.

Я напружилася.

Ще одна компанія. Знову Максим. Вадим. Інші знайомі й незнайомі обличчя. Я шукала себе. Майже несвідомо. Але мене там не було.

Наступна сторінка. Знову немає. Ще одна. Максим із друзями біля університету. І знову… нічого.

Я відчула дивне розчарування.

Наче мені дали ключ від зачинених дверей, але дозволили відкрити їх лише на кілька сантиметрів.

— А багато тут фотографій із його студентських років?

Олена замислилася.

— Не дуже. Максим узагалі не любив фотографуватися.

Я мало не всміхнулася. Це хоча б було схоже на того Максима, якого я знала.

— А з тією дівчиною?

Питання вирвалося раніше, ніж я встигла його зупинити.

Олена здивовано глянула на мене.

— Із Софією?

Власне ім’я в її голосі змусило мене знову внутрішньо здригнутися.

— Так.

Олена повільно похитала головою.

— Не знаю. Можливо, десь є ще.