Сімейний день

Софія

Я дивилася у вікно, проводжаючи поглядом дерева, що швидко залишалися позаду.

Максим щось розповідав. Час від часу жартував. Іноді торкався моєї руки, коли ми сміялися з якоїсь дурниці.

Я усміхалася йому у відповідь. Майже щиро. Майже…

Бо варто було мені хоч на секунду замовкнути, як у пам’яті знову виринала вчорашня розмова.

“Я був певен, що ви вже давно все між собою з’ясували…”

“Не варто було мені взагалі це згадувати…”

Я так і не зрозуміла, що саме мав на увазі Вадим.

І чому після його слів у мене всередині все перевернулося.

Я кілька разів ловила себе на бажанні прямо зараз запитати про це Максима.

Але що саме?

“Ми були знайомі раніше?”

Навіть подумки це звучало дивно. Безглуздо.

Я ж пам’ятала своє життя. Пам’ятала університет. Друзів. Першу роботу. Пам’ятала майже все.

І водночас… Чомусь не могла позбутися відчуття, ніби десь існує відповідь, якої мені просто не вистачає. Наче одна дуже важлива сторінка з мого життя кудись зникла.

— Про що задумалася?

Голос Максима повернув мене до реальності.

Я повернула голову.

Він усміхався. Так тепло. Так спокійно. Що мені стало соромно за власні думки.

— Та ні про що, — усміхнулася я.

— Брешеш.

— Чому це?

— Бо коли ти починаєш дивитися у вікно таким поглядом, значить, уже десь дуже далеко.

Я тихо засміялася.

— Ти занадто швидко мене вивчив.

— Мені подобається тебе вивчати.

Я відчула, як щоки миттєво стали теплими.

— Це зараз був комплімент?

— А хіба ні?

Я лише похитала головою, приховуючи усмішку.

І вперше за весь ранок зрозуміла, що слова Вадима починають відступати.

Поруч із Максимом вони здавалися майже нереальними. Ніби чужими. Ніби не про нас.

Попереду вже з’явилися перші будинки невеликого селища.

Максим трохи пригальмував.

— Майже приїхали.

Я глибоко вдихнула.

— Якщо чесно… Тепер я починаю хвилюватися.

Автомобіль повільно звернув у двір. Будинок був саме таким, яким я його уявляла. Світлий. Двоповерховий. Із великим садом, де саме квітнули троянди.

На ґанку стояла жінка. Побачивши машину, вона одразу усміхнулася й швидко пішла назустріч.

— Нарешті! — вигукнула вона, міцно обіймаючи Максима. — Я вже думала, ти знову знайдеш якусь причину не приїхати.

— Обіцяв же.

— Обіцяв він…

Вона легенько поплескала його по плечу, а тоді перевела погляд убік машини.

Помітивши мене, вона на мить щиро розгубилася.

— Ой…

Її очі округлилися.

Погляд метнувся до Максима.

— А це?..

Максим усміхнувся так, як усміхаються люди, які дуже довго чекали саме цієї миті.

— Мамо… познайомся. Це Софія.

Кілька секунд вона мовчала.

Потім на її обличчі повільно розквітла усмішка. Така тепла, що я мимоволі теж усміхнулася у відповідь.

— То ось чому ти останнім часом такий загадковий…

Вона підійшла ближче.

— Привіт, Софіє. Я — Олена.

Дуже рада нарешті познайомитися.

— Мені теж дуже приємно.

Вона несподівано міцно мене обійняла. Так, ніби ми були знайомі вже давно. Я навіть трохи розгубилася від такої щирості.

— Ну все, — усміхнулася вона. — Ходімо до будинку. Бо обід уже давно готовий, а ви вирішили знайомитися просто посеред подвір’я.

Я краєм ока глянула на Максима.

Він стояв поруч і мовчки спостерігав за нами. У його погляді було стільки полегшення, що я не стримала усмішки. Здається… Найважче для нього щойно залишилося позаду.

Будинок зустрів мене запахом свіжої випічки й кави. У передпокої було затишно по-домашньому. Світлі стіни. Дерев’яні сходи на другий поверх. На підвіконнях — вазони з квітами, за якими явно хтось дбайливо доглядав.

— Роззувайтеся й одразу на кухню, — усміхнулася Олена. — Бо якщо ще трохи поговоримо, усе охолоне.

— Бачиш? — тихо прошепотів Максим, нахилившись до мене. — Я попереджав.

Я ледве стримала сміх.

— Поки що все не так уже й страшно.

— Це тільки початок.

Ми зайшли до просторої кухні.

За столом уже сидів чоловік років шістдесяти. Високий. Сивина на скронях. Спокійний уважний погляд. Він відклав газету й підвівся нам назустріч.

— Нарешті доїхав, — сказав він, потискаючи руку Максимові.

Потім подивився на мене.

На мить затримав погляд.

І ледь усміхнувся.

— А це, я так розумію, та сама причина, через яку ти останнім часом перестав працювати до ночі?

— Тату…

— Що? Я ж нічого поганого не сказав.

Я відчула, як Максим поруч тихо видихнув.

— Софія, — представив він мене.

Чоловік простягнув руку.

— Ігор.

Дуже приємно.

— Мені теж.

Його рукостискання було міцним, але доброзичливим. Без зайвих перевірок чи холодності. Від цього мені стало трохи спокійніше.

— Ну все, — Олена вже ставила на стіл тарілки. — Знайомства завершилися. Тепер сідаємо їсти.

— Як завжди, — тихо усміхнувся Максим.

— Саме так, — одразу відповіла мама. — Спочатку обід, а вже потім усі розмови.

Я мимоволі усміхнулася. Це було так… природно. Ніби я приїхала не в гості до майже незнайомих людей, а до родини, яка давно мене чекала.

Перші кілька хвилин за столом я більше слухала, ніж говорила. Олена весь час щось розповідала. Ігор час від часу вставляв короткі жарти, після яких Максим лише зітхав і закочував очі.

— От бачиш, — усміхнувся Ігор. — Приїхав додому, а поводишся так, ніби ми тебе допитуємо.

— Бо ви й допитуєте.

— Це називається цікавитися життям сина.

— Ні, тату. Це називається допит.

Я тихо засміялася.

Олена одразу повернулася до мене.

— Не вір йому. Він із дитинства любив перебільшувати.

— Мамо…

— Що?

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Ігор лише хитнув головою.

— Максиме, змирись. Проти матері ще ніхто не вигравав.

— Уже зрозумів.

Усі засміялися.