Крихке щастя

Максим

Я завжди вважав, що найважчі рішення ухвалюються за кілька хвилин.

Помилявся.

Іноді на них потрібні роки.

Я сидів у своєму кабінеті, втупившись у відкритий ноутбук. На екрані висів звіт, який мав бути перевірений ще десять хвилин тому. Та я вже втретє перечитував один і той самий абзац, не розуміючи жодного слова.

Усі думки вперто поверталися до Софії.

Останні кілька днів були схожі на щось нереальне. Настільки, що іноді мені самому не вірилося.

Вона сміялася. Жартувала. Сперечалася зі мною через дрібниці. Без вагань брала мене за руку. Ніби так було завжди. І саме це лякало мене найбільше.

Я надто добре знав, наскільки крихким буває щастя. Іноді достатньо однієї правди. Одного спогаду. Однієї випадкової фрази. Щоб увесь світ, який ми так обережно будували останні дні, розсипався за одну мить.

Я втомлено потер долонями обличчя.

Ні.

Так більше тривати не може. Я занадто довго відкладаю цю розмову.

Спочатку — після форуму. Потім — після нашого першого побачення. Потім — після ранку, який ми вперше зустріли разом.

Я постійно знаходив причину почекати ще трохи. Наче кілька зайвих днів могли щось змінити. Та що довше мовчав, то сильніше відчував себе боягузом.

Софія мала право знати.

Не від когось.

Від мене.

Я саме збирався підвестися, коли телефон тихо завібрував.

Телефон тихо завібрував.

Мама.

Я усміхнувся й одразу відповів.

— Привіт.

— Привіт, сину.

— Як ви там?

— Добре. Але я телефоную нагадати.

Я тихо засміявся.

— Про що цього разу?

— Про твою обіцянку.

Я втомлено потер чоло.

— Мамо…

— Не «мамо», а відповідай. Коли ти вже приїдеш?

Я на мить замовк.

Справді.

Я ж обіцяв.

— Думаю… завтра.

— Справді?

— Справді.

— От і добре. Бо я вже почала думати, що ти нас зовсім покинув.

— Нікуди я вас не покинув.

— Побачимо.

Я усміхнувся.

— Передати щось татові?

— Передай, що я чекаю його нову альтанку.

— Передам.

Мама тихо засміялася.

— Добре. Тоді до завтра.

— До завтра, мамо.

— І, Максиме…

— Так?

— Не передумай.

— Не передумаю.

Ми попрощалися.

Я ще кілька секунд дивився на телефон.

Завтра…

Якщо Софія погодиться поїхати зі мною…

Це буде перший раз, коли я познайомлю дівчину зі своїми батьками.

І, можливо…

Останній день, коли вона ще дивитиметься на мене так само.

Бо після цього я більше не зможу мовчати. Вона повинна буде дізнатися правду.

Я відклав телефон убік і ще довго сидів, дивлячись у вікно.

Слова мами дивним чином не виходили з голови.

«Не передумай».

Ні. Я не передумаю.

Але чим ближче був той момент, тим сильніше я ловив себе на думці, що боюся.

Не знайомства з батьками.

Не їхніх запитань.

Я боявся лише одного.

Втратити Софію.

Я знав: щойно вона дізнається всю правду, у неї буде повне право більше ніколи не захотіти мене бачити. І я не був упевнений, що зміг би її за це засудити.

Ближче до обіду я вийшов із кабінету. Хотів запросити Софію пообідати разом. Як завжди.

Та ще здалеку помітив, що сьогодні вона зовсім інша. Вона сиділа за столом, дивлячись у монітор. Але я був майже впевнений, що вже кілька хвилин вона не прочитала жодного рядка.

Коли я підійшов ближче, вона навіть не одразу помітила мене.

— Софіє.

Вона здригнулася. Підняла голову. І одразу усміхнулася.

Занадто швидко.

Ніби навмисно.

— Привіт.

Я уважно подивився на неї.

— Усе гаразд?

— Так.

— Точно?

Вона кивнула.

— Просто трохи втомилася.

Я знав її вже достатньо добре, щоб зрозуміти — вона бреше.

Не тому, що хотіла щось приховати. Просто не хотіла мене хвилювати. І саме це змусило мене занепокоїтися ще більше.

Я мимоволі почав перебирати в голові останні кілька днів. Може, я сказав щось не те? Поспішив? Надто сильно тиснув? Може, для неї все це справді відбувається занадто швидко…

— Максим?

Я зрозумів, що мовчу вже кілька секунд.

— Пробач.

Замислився.

Вона тихо усміхнулася.

— Це я бачу.

Я теж усміхнувся.

— Ходімо обідати.

— Добре.

Вона погодилася майже одразу.

Але дорогою до ліфта я кілька разів ловив її погляд. Вона ніби хотіла щось сказати. Та щоразу передумувала. І від цього всередині ставало неспокійно. Я ще не знав, що саме сталося. Але вже відчував… Щось змінилося.

Обід минув набагато тихіше, ніж зазвичай.

Софія усміхалася. Підтримувала розмову. Навіть кілька разів пожартувала. Але я все одно відчував що щось не те. Вона стала задумливою. Час від часу ніби випадала з розмови.

Її погляд на мить завмирав десь далеко, а потім вона різко поверталася до мене й усміхалася так, ніби боялася, що я це помічу.

І саме це мене насторожувало.

Після обіду ми повернулися до офісу.

Я ще кілька разів ловив себе на бажанні зайти до неї й просто запитати:

«Що сталося?»

Але щоразу стримувався.

Якщо вона захоче — сама розповість. Принаймні я дуже хотів у це вірити.

Робочий день добігав кінця.

Я вже закривав ноутбук, коли почув легкий стукіт у двері.

— Можна?

Софія.

Я усміхнувся.

— Завжди.

Вона обережно зайшла до кабінету. У руках тримала теку з документами.

— Я вже все підготувала на понеділок.

Поклала теку на стіл.

Я майже не дивився на документи. Уся моя увага була прикута до неї.

— Софіє.

Вона підняла очі.

— Завтра…

Я трохи помовчав.

— Поїдеш зі мною?

Вона здивовано кліпнула.

— Куди?

— До моїх батьків.

У кабінеті запала тиша.

Я навіть не помітив, що затримав подих.

Вона кілька секунд просто дивилася на мене.

— Ти… серйозно?

Я кивнув.