39. Знайомий незнайомець

Софія

— Максим…

Я сама не зрозуміла, чи вимовила це вголос, чи лише подумки.

Переді мною миготіли уривки.

Чиїсь сильні руки.

Тепло.

Запах дощу.

Чийсь тихий сміх.

— Не бійся…

Чоловічий голос звучав зовсім поруч.

Та варто було мені спробувати побачити його обличчя, як усе розчинялося в густому тумані.

Я зробила ще крок.

— Зачекай…

Силует попереду зупинився лише на мить.

Високий.

Темне волосся.

Широкі плечі.

Я була впевнена, що зараз він обернеться.

Ще секунда…

І я побачу його. Та замість цього все навколо раптом розсипалося на тисячі дрібних уламків світла.

Різкий дзвін.

Чийсь наляканий жіночий голос.

Спалах…

Я здригнулася й різко розплющила очі. Кілька секунд просто лежала, важко дихаючи. Серце билося так сильно, ніби я справді когось наздоганяла.

Я повільно провела долонею по обличчю.

— Що це було?.. Сон… Чи ні?

Я заплющила очі ще раз, намагаючись пригадати хоч щось.

Марно.

Усе вже вислизало з пам’яті. Лишилося тільки дивне відчуття, ніби ця людина була мені дуже важливою.

І ще… Ім’я. Максим.

Я різко сіла на ліжку. Тільки тепер зрозуміла, що перебуваю зовсім не вдома.

Світла спальня. Велике панорамне вікно. Світлі штори, крізь які вже пробивалося ранкове сонце.

На кріслі акуратно лежала моя сукня. Поряд — його светр. І лише тепер пам’ять почала повертати мені події минулого вечора.

Оглядовий майданчик.

Свічки.

Плед.

Його усмішка.

Кава.

Його квартира.

Поцілунок…

Я повільно прикрила очі.

Учора все сталося так природно… Наче саме так і мало бути.

За дверима почувся тихий брязкіт чашок. А за мить — знайомий голос.

— Доброго ранку.

Я мимоволі усміхнулася.

Підійшовши до дверей, я на мить зупинилася. Чомусь раптом стало ніяково. Не через те, що сталося вчора. А через те, що це був наш перший ранок після всього.

Я глибоко вдихнула й відчинила двері. Максим стояв біля кухонної стійки спиною до мене. На плиті тихо шуміла турка. У повітрі пахло свіжозмеленою кавою.

Він саме поставив на стіл дві чашки, коли почув мої кроки. Обернувся. Його погляд одразу знайшов мене. І на губах з’явилася та сама усмішка, від якої в мене щоразу всередині ставало тепліше.

— Доброго ранку.

— Доброго…

Я зловила себе на тому, що теж усміхаюся.

— Сподіваюся, я тебе не розбудив.

— Ні… Мені здається, я прокинулася раніше.

Він уважно подивився на мене.

— Усе гаразд?

Я на секунду замислилася.

Хотіла сказати про дивний сон. Про той голос. Про силует, який я майже впізнала. Але сама не зрозуміла чому, промовчала.

— Так. Просто… якийсь дивний сон наснився.

Він трохи насупився.

— Поганий?

Я невпевнено знизала плечима.

— Не знаю. Я майже нічого не пам’ятаю.

Максим кілька секунд дивився на мене, ніби хотів поставити ще якесь запитання. Але передумав. Лише легко усміхнувся.

— Тоді кава це виправить.

Я тихо засміялася.

— Ти настільки впевнений у своїй каві?

— Абсолютно.

Я підійшла ближче. Він простягнув мені чашку. Наші пальці випадково торкнулися. Зовсім легко. Але цього вистачило, щоб ми обоє на мить завмерли.

Максим тихо видихнув.

— Досі не віриться, що ти справді тут.

Я підняла на нього очі.

— Мені теж.

На його обличчі з’явилася усмішка. Не впевнена. Не самовдоволена. Просто щаслива.

— І знаєш…

Він зробив ковток кави.

— Мені б дуже хотілося, щоб це був не останній наш такий ранок.

Від цих слів я відчула, як щось усередині знову тихо стислося.

Я нічого не відповіла. Лише зробила маленький ковток кави й усміхнулася йому у відповідь. Я повільно поставила чашку на стільницю. Кілька секунд просто мовчала. Максим уважно дивився на мене, ніби відчував, що я хочу щось сказати.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

Я усміхнулася, але якось невпевнено.

— Якщо чесно…

Я опустила очі.

— Мені трохи страшно.

Він ледь насупився.

— Через мене?

Я швидко похитала головою.

— Ні… Через нас.

Він нічого не сказав. Лише уважно слухав.

— Усе це… — я ледь усміхнулася. — Відбувається так швидко. Учора ми були на побаченні. Сьогодні я прокидаюся у твоїй квартирі. Будь-яка нормальна людина, мабуть, зараз уже пошкодувала б або хоча б почала панікувати.

Я коротко засміялася.

— А я чомусь зовсім не шкодую.

Максим мовчав.

Його погляд був спокійним, але дуже уважним.

— І це мене найбільше дивує.

Він трохи нахилив голову.

— Чому?

Я на секунду замислилася.

— Бо поруч із тобою все здається… правильним. Наче так і мало бути. Я сама не можу це пояснити. Наче…

Я тихо видихнула.

— Наче я знаю тебе набагато довше, ніж насправді.

Запала тиша.

Я підняла очі.

Максим дивився на мене так, ніби ці слова застали його зненацька. У його погляді на мить промайнуло щось невловиме. Подив. Біль. Надія. Але вже за секунду він знову став таким, як завжди.

Ледь усміхнувся.

— Можливо… деякі люди просто одразу займають своє місце в нашому житті.

Я уважно дивилася на нього.

— Можливо…

Сама не знаю чому, але мені здалося, що він зараз сказав значно більше, ніж прозвучало вголос.

Я ще кілька секунд не відводила від нього погляду.

Потім тихо видихнула.

— Дивно…

— Що саме?

— Зазвичай мені потрібно дуже багато часу, щоб комусь довіритися.

Я навіть сама не очікувала, що скажу це вголос.

Максим слухав уважно.

Не перебиваючи.

— А зараз…

Я усміхнулася трохи розгублено.

— Зараз усе відбувається так, ніби я зовсім забула, як це — боятися.

Він зробив крок ближче.

— Я не хочу, щоб ти колись мене боялася.

Я тихо похитала головою.

— Справа не в цьому.