38. Там, де слова вже зайві

Софія

Я вже втретє намагалася зрозуміти, куди ми їдемо.

— Ти хоча б натякни, — усміхнулася я.

Максим лише кинув на мене короткий погляд.

— Ще трохи терпіння.

— Так не чесно.

— Зате сюрприз буде справжнім.

Я тихо засміялася.

Через кільканадцять хвилин автомобіль звернув із дороги й зупинився біля невеликого оглядового майданчика.

Я вийшла першою.

І затамувала подих.

Під нами розкинулося вечірнє місто. Тисячі вогнів переливалися золотом, ніби хтось розсипав зорі просто по землі.

— Боже…

Я навіть не помітила, як вимовила це вголос.

— Гарно?

Я лише кивнула.

— Дуже… Я ніколи тут не була.

Ми повільно підійшли ближче до огорожі. Вечірній вітерець був прохолоднішим, ніж я очікувала.

Я ледь здригнулася.

За секунду Максим мовчки зняв із себе піджак і накинув мені на плечі.

— Ти ж замерзнеш.

— Не замерзну.

— Максим…

— Не сперечайся.

Я лише усміхнулася.

— Дякую.

Ми довго мовчали. Дивилися на місто. І ця тиша була напрочуд правильною. Мені зовсім не хотілося її порушувати.

Та Максим зробив це першим.

— Знаєш…

Я повернула голову.

— Мені здається, що останні кілька днів я вперше за дуже довгий час почав жити, а не просто працювати.

У мене всередині щось тихо защеміло.

— Через мене?

Він подивився так, що відповідь стала зрозумілою ще до того, як він заговорив.

— Через тебе.

Я відчула, як починаю червоніти.

— Це дуже небезпечні слова.

— Чому?

— Бо після них уже нічого не буде таким, як раніше.

Він усміхнувся.

— Я саме на це й сподіваюся.

Мені стало так спокійно, що навіть не хотілося нічого говорити.

Я лише відчула, як його пальці переплелися з моїми.

Я усміхнулася.

Він відповів тією ж усмішкою.

— Ходімо.

— Куди?

Він лише загадково усміхнувся.

— Сюрприз ще не закінчився.

Я тихо засміялася.

— То це був ще не сюрприз?

— Ні.

Він повів мене вузькою стежкою трохи далі від оглядового майданчика.

Я слухняно йшла поруч, усе ще тримаючи його за руку.

За кілька десятків метрів дерева несподівано розступилися.

Я зупинилася сама собою.

На невеликій галявині був розстелений світлий плед. Поряд стояв плетений кошик. Два невеликі ліхтарики зі свічками тихо мерехтіли у вечірніх сутінках. На дерев’яній дошці акуратно лежали фрукти, сир, круасани й шоколад. Пляшка вина чекала поруч із двома келихами. А зверху на кошику лежав невеликий букет білих ромашок.

Я повільно перевела погляд на Максима.

— Це… ти?

Він ледь усміхнувся.

— Хотів, щоб наше перше справжнє побачення було саме таким.

Я кілька секунд просто мовчала.

Не тому, що не було слів. Їх було занадто багато.

— Максим…

Я повільно видихнула.

— Це неймовірно.

Його усмішка стала ще теплішою.

— Я дуже хотів тебе здивувати.

Мені раптом стало так тепло всередині, що захотілося просто обійняти його.

Ніхто…

Ніхто ще ніколи не робив для мене нічого настільки особистого.

— Мені навіть незручно…

Він тихо похитав головою.

— Не треба. Я просто хотів побачити, як ти усміхнешся. І, здається… У мене вийшло.

Я засміялася крізь хвилювання.

— Дуже навіть вийшло.

Він дивився на мене так уважно, ніби саме ця мить була для нього важливішою за все інше.

Я зробила крок ближче. Піднялася навшпиньки. І легко поцілувала його в щоку.

— Дякую.

Його очі на мить заплющилися.

Наче цей короткий дотик значив для нього більше, ніж будь-які слова.

— Тобі подобається?

Я усміхнулася ще ширше.

— Здається… це найкраще побачення в моєму житті.

Максим тихо усміхнувся.

— Сподіваюся, це лише перше.

Я опустила очі, відчуваючи, як усередині все стає неймовірно теплим.

— Уже плануєш наступне?

— А ти вже погоджуєшся?

Я ледь засміялася.

— Дуже самовпевнено.

— Просто користуюся моментом.

Він обережно відсунув для мене край пледа.

— Сідай.

Я вмостилася, підтягнувши ноги під себе.

Максим відкрив пляшку вина, розлив його по келихах й простягнув один мені.

— За що п’ємо?

Я замислилася лише на мить.

— За несподіванки.

Він легко торкнувся своїм келихом мого.

— І за те, що ти сьогодні сказала «так».

Ми зробили по ковтку.

Вино було легким, із ледь відчутною ягідною ноткою.

Максим узяв шматочок сиру й простягнув мені.

— Спробуй.

— Це побачення чи дегустація?

— Одне іншому не заважає.

Я послухалася.

— Смачно.

— Я ж казав.

Кілька хвилин ми просто сиділи поруч, ділячись фруктами, сиром і шоколадом.

Розмова текла легко, без жодного напруження.

— До речі, — усміхнулася я, — не очікувала, що ти любиш такі… романтичні речі.

— Я теж не очікував.

— Серйозно?

Він кивнув.

— Зазвичай у мене все набагато простіше. Ресторан, вечеря, квіти. Класика.

— А сьогодні?

Максим подивився на мене.

— А сьогодні хотілося зробити щось, що запам’ятається саме тобі.

Я відчула, як серце знову пропустило удар.

— Звідки ти знав, що мені це сподобається?

— Не знав.

Він усміхнувся.

— Ризикнув.

Я похитала головою.

— Тобі пощастило.

— Ні.

Він трохи нахилився ближче.

— Мені здається, пощастило значно раніше.

Я зустріла його погляд.

— Коли?

Він усміхнувся куточком губ.

— Коли зрозумів, що весь день чекаю лише одного моменту — коли знову тебе побачу.

Я мовчки дивилася на нього.

— Це сталося набагато раніше, ніж я сам собі дозволив це визнати.

Я ледь усміхнулася.

— Тобі важко було це сказати?

— Дуже.

— А зараз?

Він не відводив погляду.

— Зараз ще страшніше.

— Чому?

— Бо тепер мені є що втрачати.