37. Не вчасно

Софія

— Софіє, телефон зараз задимиться, — усміхнулася Марта, проходячи повз мій стіл.

Я здивовано опустила погляд.

Екран уже втретє за останні кілька хвилин світився одним і тим самим ім’ям.

Олег.

Я мимоволі насупилася.

Після нашої суботньої прогулянки він раптом зник. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка.

Спочатку я навіть подумала, що він просто дуже зайнятий.

Потім вирішила, що, мабуть, образився через моє «давай не поспішати».

А потім… просто перестала про це думати. Останні кілька днів мої думки були зайняті зовсім іншим.

Точніше…

Іншим чоловіком.

— То відповідатимеш? — Марта лукаво всміхнулася.

— Відповім.

— От і добре. Бо інакше людина подумає, що ти її ігноруєш.

Я лише тихо всміхнулася.

— Уже йди.

— Уже йду.

Вона підморгнула й зникла за дверима сусіднього кабінету.

Я відкрила повідомлення.

На губах сама собою з’явилася легка усмішка.

«Ти вирішив згадати, що я існую?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Винний. Є шанс бути пробаченим?»

Я тихо видихнула.

Олег зовсім не змінився.

Навіть після кількох днів мовчання примудрявся починати розмову так, ніби ми бачилися вчора.

Я вже збиралася відповісти, коли біля мого столу зупинилася Христина.

— Софіє.

Я підняла голову.

— Так?

— Максим Олегович просить вас зайти.

Серце чомусь одразу прискорилося.

— Зараз?

— Так.

Я кивнула.

Телефон залишився лежати на столі.

Повідомлення від Олега ще світилося на екрані, але я лише заблокувала його й підвелася.

Кілька кроків коридором здалися довшими, ніж зазвичай.

Я тихо постукала.

— Можна?

— Заходь.

Я ледь усміхнулася.

Максим сидів за столом, але, побачивши мене, відклав документи убік.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Без жодного слова.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Привіт.

Я не стримала усмішки.

Він теж.

— Як ти?

— Добре.

Я трохи нахилила голову.

— А ти?

Максим тихо видихнув.

— Чесно?

— Чесно.

— Від самого ранку думаю тільки про те, як ти зараз зайдеш у цей кабінет.

Я відчула, як щоки миттєво стали гарячими.

— Я теж трохи хвилювалася.

— Через мене?

Я ледь кивнула.

— Трохи.

Він усміхнувся ще тепліше.

— Значить, не я один поводжуся як ідіот.

Я тихо засміялася.

— Саме це ти хотів мені сказати?

— Ні.

Він на мить замовк.

— Просто хотів побачити тебе.

У кабінеті знову стало тихо.

Такою тишею, у якій хотілося залишитися ще хоча б на кілька хвилин.

Але Максим першим повернувся до реальності.

Він підтягнув до себе теку з документами й ледь усміхнувся.

— Добре… інакше ми зараз зовсім забудемо, що перебуваємо на роботі.

Я кивнула.

— Так, мабуть.

Він відкрив теку й простягнув її мені.

— Тут матеріали нового проєкту. Хочу, щоб ти почала працювати разом із Мартою.

Я взяла документи.

— Добре.

— Не хвилюйся. Якщо щось буде незрозуміло — приходь одразу до мене.

— Домовилися.

Наші погляди знову зустрілися.

І лише тоді я зрозуміла, що найважчим буде не приховувати почуття.

Найважчим буде щоразу виходити з цього кабінету й робити вигляд, ніби між нами нічого не змінилося.

Я вже потягнулася до теки з документами.

— Зачекай.

Я підняла на нього очі.

— Щось сталося?

Максим ледь помітно похитав головою.

— Ні.

Він кілька секунд мовчав.

— Просто нічого не плануй після роботи.

Я усміхнулася.

— Це прохання чи наказ?

— Прохання.

— А якщо в мене вже є плани?

Він повільно підвівся зі свого місця й обійшов стіл.

Зупинився зовсім поруч.

— Тоді сподіваюся, вони можуть трохи зачекати.

Я відчула, як куточки губ самі розтягуються в усмішці.

— Добре.

— Справді?

— Справді.

Його погляд одразу став теплішим.

— Дякую.

Він обережно торкнувся моєї долоні.

— Просто… мені хотілося ще хоч хвилину побути поруч із тобою.

Я тихо всміхнулася.

— Мені теж.

Ми ще кілька секунд просто дивилися одне одному в очі.

Максим обережно провів великим пальцем по моїй долоні, ніби запам’ятовуючи цей дотик.

— Якщо зараз тебе не відпущу, ми точно забудемо, що перебуваємо на роботі.

Я тихо засміялася.

— Це правда.

Саме в цю мить у двері неголосно постукали.

Ми обоє одночасно зробили крок назад.

— Так, — уже звичним діловим голосом озвався Максим.

Я швидко взяла теку зі столу.

Наші погляди зустрілися ще раз. Я ледь помітно усміхнулася. І тихо вийшла з кабінету.

Глибоко вдихнула й рушила до свого столу, міцніше притискаючи до себе теку з документами.

— Софіє, — гукнула Марта, не відриваючись від монітора.

— Так?

— Це вже готово?

Я простягнула їй теку.

— Так. Максим Олегович просив передати тобі.

Вона швидко перегорнула перші сторінки й кивнула.

— Добре. Дякую.

За кілька секунд вона вже знову була занурена в роботу.

Я повернулася до свого столу.

Телефон тихо завібрував. На екрані знову висвітилося ім’я Олега. Я відкрила повідомлення.

«То як? Є шанс отримати відповідь?»

Я ледь усміхнулася.

«Є. Але ти досі не пояснив, куди зник.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Розповім. Не в повідомленнях.»

Я насупилася.

«Це настільки серйозно?»

«Не страшно. Просто хочу сказати це особисто. Побачимося сьогодні?»

Я завмерла.

Перед очима одразу виникли слова Максима.

«Просто нічого не плануй після роботи.»

Я повільно заблокувала телефон.

Уперше за довгий час мені доведеться зробити вибір. Я ще кілька секунд дивилася на екран. Повідомлення від Олега залишалося непрочитаним.