Незнайомець із мого минулого

36. Лише в моїй памʼяті

Розділ 36

Максим

Двері ліфта тихо відчинилися. Я зробив крок уперед.

Не озирнувся.

Хоча хотів цього більше за все.

Я відчував її за спиною. Знав, що вона йде слідом.

Ще кілька секунд тому вона була так близько, що я чув її подих. Тепер між нами знову з’явилася звична відстань.

Я вийшов із будівлі. Літнє повітря зустріло мене теплим поривом вітру.

Я повільно попрямував до автомобіля. У голові панував дивний безлад.
Перед очима без кінця виникав один і той самий момент.

Її очі. Її усмішка.

Те, як вона спочатку розгубилася. І те, як уже за мить відповіла на мій поцілунок.

Я не стримав усмішки. Вона з’явилася сама. Легка. Майже хлопчача.

Я навіть тихо засміявся.

Боже…

Як же мені цього не вистачало.

Вісім років.

Вісім довгих років я переконував себе, що навчився жити без неї. Що час усе вилікував. Що одного дня я прокинуся і перестану згадувати її щодня.

Який же я був наївний.

Бо вистачило одного поцілунку. Одного її погляду.

І всі ті роки розсипалися, ніби їх ніколи не існувало.

Я сів у машину. Не поспішав заводити двигун. Хотілося ще кілька хвилин побути наодинці з цим відчуттям.

Не думати ні про минуле. Ні про майбутнє.

Просто дозволити собі бути щасливим.

Телефон завібрував.

Невідомий номер.

Я відповів майже машинально.

— Слухаю.

— Макс?

Я насупився.

Голос був знайомим.

Дуже знайомим.

— Вадим?

— Нарешті.

Не думав, що впізнаєш.

Я усміхнувся.

— Не думав, що почую тебе після стількох років.

— Якщо чесно, після форуму вирішив, що треба це виправити.

Ми ж навіть нормально не привіталися.

Лише переглянулися здалеку.

— Так…

Було трохи не до цього.

— Якщо ти не зайнятий, я хотів би заїхати до тебе в офіс.

Я машинально подивився у бік будівлі.

Повертатися зараз туди мені зовсім не хотілося. Не через роботу. Через неї. Я знав, що Софія десь там.

І не був упевнений, що зможу ще раз за день пройти повз неї так, ніби між нами нічого не сталося.

— Давай краще не в офісі.

— Чому? — здивувався Вадим.

Я на мить замовк.

— Не люблю змішувати роботу з особистими зустрічами.

— Ну добре.

— Є кав’ярня неподалік.

— Домовилися.

Я поклав слухавку.

Кілька секунд дивився на телефон.

Насправді справа була зовсім не в роботі. Я просто не хотів, щоб Вадим побачив Софію.

Не зараз.

Не після того, що сталося між нами сьогодні.

І вже точно не після того, що сталося між нами вісім років тому.

Ще не час.

Принаймні я дуже хотів у це вірити.

Кав’ярня була майже порожньою.

Я прийшов трохи раніше. Як завжди.

Замовив каву й сів біля вікна.
За кілька хвилин двері відчинилися.

— Макс!

— Вадиме.

Ми потиснули один одному руки.

— Не думав, що після стількох років зустрінемося саме так.

Я всміхнувся.

— Я теж.

Перші хвилини говорили про звичайні речі.

Про роботу.

Про життя.

Про університет.

Згадували одногрупників, викладачів, смішні історії, над якими зараз уже можна було лише сміятися.

І тільки коли офіціант приніс другу каву, Вадим відклав ложечку.

— Можна одне питання?

— Звісно.

Він уважно подивився на мене.

— На форумі мені не здалося? Поруч із тобою була Софія?

Я кивнув.

— Так.

Він кілька секунд мовчав.

Наче намагався скласти докупи якусь дуже дивну головоломку.

— Зачекай…

Вадим насупився.

— Софія працює у тебе?

— Так.

— Відколи?

— Кілька днів.

Він недовірливо засміявся.

— Ну ні… Так не буває. Після всього, що між вами сталося?

Я лише опустив погляд у чашку.

— Сам досі не вірю.

— І як вона погодилася?

— Вона не знала, куди йде.

Він замовк.

— У сенсі?

Я довго мовчав. Настільки довго, що Вадим перестав усміхатися.

— Вона мене не пам’ятає.

Він повільно поставив чашку на стіл.

— Що ти зараз сказав?

— Після аварії вона втратила частину спогадів. Усе, що було пов’язане зі мною… просто зникло.

Вадим ще кілька секунд дивився на мене так, ніби намагався знайти хоч якийсь натяк на жарт.

Не знайшов.

— Господи… Макс… Я й гадки не мав.

Я лише гірко всміхнувся.

— Майже ніхто не мав.

Вадим кілька секунд мовчав.

Потім тихо запитав:

— Тому ти не захотів зустрічатися в офісі?

Я кивнув.

— Так.

— Ти боявся, що я побачу Софію?

— Ні.

Я на мить замовк.

— Я боявся, що Софія побачить тебе.

Вадим насупився.

— Але ж ми були одногрупниками.Вона мене чудово знає.

Я повільно кивнув.

— Саме тому. Якщо вона тебе впізнає, то почне розпитувати. Як ми познайомилися. Чому ти знаєш мене. Чому ми говоримо так, ніби знаємо один одного все життя. А я не хочу, щоб правду вона почула від когось іншого.

Вадим мовчав.

— Вона пам’ятає всіх?

Я усміхнувся так гірко, що самому стало не по собі.

— Усіх. Одногрупників. Друзів. Викладачів. Усе студентське життя. Крім мене. Наче мене в ньому ніколи й не було.

Вадим повільно допив каву.

Поставив чашку на блюдце й на кілька секунд замовк.

Здавалося, усе головне ми вже сказали.

— Ну що… — нарешті промовив він, підводячись. — Не буду більше забирати твій час.

Я теж підвівся.

— Дякую, що приїхав.

Вадим усміхнувся.

— Та хіба я міг не приїхати? Вісім років не бачилися.