35. Таємниця на двох

Софія

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

Першою думкою був він.

Другою — що сьогодні ми знову побачимося.

Я лежала, дивлячись у стелю, і намагалася переконати себе, що це буде звичайний робочий день.

Не допомагало.

Перед очима раз у раз спливав учорашній вечір. Його усмішка.

Його тихе:

— Добраніч, Софі…

І той поцілунок, після якого заснути мені вдалося далеко не відразу.

Я заплющила очі.

— Заспокойся…

Серце вперто мене не слухало.

До офісу я приїхала трохи раніше. Навмисно. Мені здавалося, що так буде легше. Якщо встигну сісти за роботу до його появи, то хвилювання хоч трохи вщухне.

Даремно.

Я щойно ввімкнула комп’ютер, коли почула знайомий голос у приймальні.

— Доброго ранку, Христино.

Я завмерла.

Він уже був тут.

Серце зробило той самий безглуздий стрибок, який останнім часом почало собі дозволяти щоразу, коли він опинявся поруч.

За кілька секунд він з’явився в коридорі. Наші погляди зустрілися. Лише на мить. Зовсім коротко.

Але цього вистачило, щоб я згадала вчорашній вечір до найменших дрібниць.

Максим майже непомітно усміхнувся. Так, що цього ніхто, крім мене, навіть не помітив би.

Я теж ледь усміхнулася у відповідь. І вже наступної миті ми обоє стали абсолютно серйозними.

— Доброго ранку, Софіє.

— Доброго ранку, Максиме Олеговичу.

Знову керівник.

Знову підлегла.

Наче між нами ніколи не було вечірніх прогулянок, поцілунків і того теплого «Софі».

Але варто було йому пройти повз мене, як я відчула ледь вловимий аромат його парфумів.

І зрозуміла…

Удавати буде значно складніше, ніж я собі уявляла.

Робочий ранок одразу закрутив усіх у звичному темпі. Телефон дзвонив майже без упину. На електронній пошті одна за одною з’являлися нові задачі.

Я намагалася зосередитися. Справді намагалася. Але варто було дверям його кабінету відчинитися, як я мимоволі піднімала очі.

 І щоразу ловила себе на тому, що він уже дивиться на мене. Лише на секунду. Лише краєм ока. Наче між нами існувала якась мовчазна домовленість. Не усміхатися. Не затримувати погляд надто довго. Не видавати себе.

І все одно ми постійно порушували всі три правила.

Близько одинадцятої Христина підійшла до мого столу.

— Софіє, коли закінчиш із договором, Максим Олегович просив занести йому.

— Добре.

Я кивнула трохи швидше, ніж слід було.

Поглянувши на теку, зрозуміла, що перечитала її вже вдруге. Ніби шукала помилки. Насправді ж просто відтягувала момент, коли доведеться зайти до нього.

— Все гаразд? — запитала Христина.

Я здригнулася.

— Так. Просто хочу ще раз перевірити.

— Ой, це ж ти. Якщо перевірила двічі, значить, там уже точно все ідеально.

Я усміхнулася.

— Сподіваюся.

Коли Христина пішла, я ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім глибоко вдихнула. Підвелася. І рушила до його кабінету.

Кожен крок чомусь здавався гучнішим за попередній.

Я тихо постукала.

— Заходьте.

Знову офіційно. Я навіть відчула легке розчарування.

Відчинила двері.

Максим сидів за ноутбуком. Лише коли я зачинила двері, він підняв голову. Наші очі зустрілися. І офіційний вираз його обличчя одразу став теплішим. Ледь помітно. Так, що цього ніхто не зміг би помітити. Ніхто. Крім мене.

— Документи готові.

Я поклала теку перед ним.

Він перегорнув кілька сторінок. Швидше для вигляду, ніж тому, що справді читав.

Я це зрозуміла одразу.

— Гарна робота.

— Дякую.

Я вже хотіла зробити крок до дверей.

— Софіє.

Я зупинилася.

— Так?

Він кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Зачини, будь ласка, двері.

Я розгублено подивилася на нього.

— Вони…

— Уже зачинені.

Я озирнулася.

Справді.

Щоки миттєво запалали.

Він усміхнувся.

— Я просто хотів подивитися, наскільки ти сьогодні уважна.

— Це було нечесно.

— Згоден.

Я мимоволі засміялася.

І лише тоді зрозуміла, що після цього сміху в кабінеті стало якось… надто тихо.

Небезпечно тихо.

Я опустила очі. Чомусь раптом стало важко дивитися на нього.

Максим обійшов стіл. Повільно. Без жодного різкого руху. Зупинився поруч. Не торкався мене. Лише стояв зовсім близько.

— Софі…

Я підняла голову.

— Що?

— Я скучив.

У мене всередині ніби щось обірвалося.

— Ми ж бачилися… вчора.

Він тихо всміхнувся.

— Саме тому.

Я не стримала усмішки.

— Це нелогічно.

— Зате чесно.

Я тихо видихнула.

— Максиме… ми на роботі.

— Знаю.

— Нас можуть почути.

— Можуть.

Я знову озирнулася на двері.

Він помітив це.

— Ти весь час дивишся туди.

— Бо переживаю.

— А я зараз дивлюся тільки на тебе.

Я заплющила очі лише на мить.

— Не кажи такого…

— Чому?

— Бо після цього мені ще працювати.

Він тихо засміявся.

— Думаєш, мені легко?

Я вперше уважно подивилася на нього. Під очима ледь помітна втома. Неголений від ранку підборіддя. І той самий погляд. Теплий. Спокійний. Але такий, від якого в мене щоразу завмирало серце.

— Учора майже не спав, — тихо сказав він.

— Чому?

Він не відводив погляду.

— Бо постійно згадував тебе.

Я відчула, як щоки знову почали палати.

— Максим…

Він зробив ще один зовсім маленький крок.

Тепер між нами залишалося всього кілька сантиметрів.

— Скажи чесно…

Його голос став майже пошепки.

— Ти теж думала про мене?

Я мовчала. Хотіла відповісти. Але слова ніяк не знаходилися.

Мабуть, моє мовчання було красномовнішим за будь-яку відповідь. Бо куточки його губ ледь піднялися.

— Я так і думав.

— Не будь таким упевненим…

— Пізно.

Він дуже обережно взяв мою руку. Лише кінчиками пальців. Наче боявся, що я її заберу. Я не забрала. Навпаки. Мимоволі стиснула його долоню у відповідь. І саме цієї миті у двері знову почулися кроки.