34. Залишитися ще

Софія

Дивно.

Я зовсім не хотіла, щоб цей вечір закінчувався.

Ця думка з’явилася так несподівано, що я навіть розсердилася на себе.

Серйозно?

Ми знайомі менше місяця.

А я вже сиджу поруч із ним і ловлю себе на тому, що спеціально мовчу…

Бо поки ніхто з нас не сказав: «Приїхали», цей вечір ще триває.

Я крадькома подивилася на Максима.

Він уважно стежив за дорогою.

Однією рукою тримав кермо.

І виглядав так спокійно, ніби зовсім нічого не сталося.

Наче ми не перейшли на “ти”.

Наче він не дивився на мене так, що я кілька разів забувала, про що взагалі говорила.

Наче моє серце сьогодні жодного разу не вистрибувало з грудей.

Я тихо усміхнулася.

— Що?

Я навіть не помітила, що він уже кілька секунд дивиться не на дорогу, а на мене.

Я розгублено кліпнула.

— Нічого.

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Ти зараз усміхнулася.

— Хіба?

— Так.

Я машинально торкнулася губ.

Невже справді?

— Просто задумалася.

— Про мене?

Я тихо засміялася.

— Самовпевнений.

— Не заперечила.

Я похитала головою.

— Максиме…

— Що?

— Тобі хтось казав, що сперечатися з тобою дуже важко?

— Бувало.

— Тепер я розумію чому.

Він коротко засміявся.

— І чому ж?

Я на секунду замислилася.

— Бо ти весь час дивишся так…

— Як?

Я зустрілася з ним поглядом.

І відразу ж пошкодувала.

Усередині знову все солодко затремтіло.

— Не знаю.

Я поспішно відвела очі.

— Просто дивишся.

Він нічого не відповів. Лише усміхнувся. І чомусь саме це мовчання збентежило мене ще більше.

Я знову подивилася у вікно. Ліхтарі повільно пропливали повз. Місто жило своїм звичайним вечірнім життям. А мені здавалося, що сьогодні все навколо стало якимось іншим. Наче світ залишився тим самим. Змінилася тільки я.

І ця думка лякала. Бо я ще ніколи не дозволяла комусь так швидко стати настільки важливим.

Менше місяця…

А поруч із ним було так спокійно, ніби я знала його значно довше.

Ніби моє серце вже давно впізнало його… Задовго до того, як це зробив розум.

— Знову замовкла.

Його голос повернув мене до реальності.

Я усміхнулася.

— Боюся.

Він коротко глянув на мене.

— Мене?

Я тихо похитала головою.

— Себе.

Запала тиша. Цього разу вона була іншою. Наче кожен із нас обережно підбирав слова, щоб ненароком не сказати більше, ніж готовий.

— І чому ж? — нарешті запитав він.

Я дивилася перед собою. На миготливі ліхтарі. На випадкових перехожих. Куди завгодно. Тільки не на нього.

— Бо все це…

Я безпорадно усміхнулася.

— Відбувається якось надто швидко.

Він нічого не відповів одразу. Лише міцніше стиснув кермо.

— А якщо це не швидко?

Я здивовано повернулася до нього.

— У сенсі?

Він усміхнувся куточком губ.

— Може, просто іноді люди зустрічаються саме тоді, коли вже готові зустрітися.

Я замислилася. Красиво. Навіть занадто.

— Це звучить так, ніби ти давно це обдумував.

Він тихо засміявся.

— Можливо.

— Максиме…

— Мм?

— Ти зараз спеціально говориш такі речі?

Він перевів на мене короткий погляд. У його очах промайнула усмішка.

— Ні.

Він відповів зовсім спокійно.

— Просто поруч із тобою мені чомусь хочеться бути чесним.

У мене перехопило подих. Я не знайшла, що відповісти. І вперше за весь вечір зрозуміла…

Мені подобається не лише те, що він говорить. Мені подобається те, який він. Спокійний. Уважний. Трохи впертий. І дивовижно справжній.

Я навіть не помітила, як машина звернула в знайомий двір.

Серце стислося.

Так швидко?..

Невже вже приїхали?

Машина плавно зупинилася біля мого під’їзду. Двигун стих. І разом із ним навколо запанувала така тиша, що я раптом почула власне серцебиття.

Ніхто з нас не поспішав. Я дивилася крізь лобове скло на знайомий двір. Він мовчки сидів поруч. Наче ми обоє думали про одне й те саме. Просто ніхто не наважувався сказати це вголос.

— От і приїхали…

Тихо промовив Максим.

Я лише кивнула. Чомусь усередині стало трохи сумно. Наче цей вечір закінчився значно раніше, ніж мені хотілося. Я повільно відстебнула пасок безпеки. Але руку з ручки дверцят так і не прибрала.

— Дякую…

Він усміхнувся.

— За що саме?

Я тихо засміялася.

— Не знаю. Мабуть… За цей вечір.

Він кілька секунд мовчав. Потім так само тихо відповів:

— Тоді й тобі дякую.

— За що?

Його погляд зустрівся з моїм. Теплий. Спокійний. Такий, від якого всередині знову все перевернулося.

— За те, що погодилася поїхати зі мною.

Я відчула, як на губах сама собою з’явилася усмішка.

— Знаєш…

Я трохи опустила очі.

— Якби сьогодні вранці хтось сказав мені, що цей день закінчиться саме так…

Я тихо похитала головою.

— Я б точно не повірила.

Він усміхнувся.

— А зараз?

Я підняла на нього погляд.

— Зараз…

Замовкла.

Бо раптом зрозуміла, що правда може прозвучати занадто відверто.

— Зараз уже не знаю, чому я взагалі сумнівалася.

Максим тихо видихнув. На його обличчі з’явилася така тепла усмішка, що в мене знову затремтіло серце.

І саме в цю мить я остаточно зрозуміла… Мені буде дуже важко сказати йому “до завтра” так, ніби це звичайне прощання.

Максим ще кілька секунд мовчки дивився на мене.

Потім ледь усміхнувся.

— Знаєш…

— Що?

— Я вже зрозумів, що сьогодні ти точно не запросиш мене на чай.

Я розгублено кліпнула.

А за секунду не стримала сміху.

— Максиме!

— Що?

Він удавано невинно підняв брови.

— Я ж реаліст.

Я похитала головою, усе ще сміючись.

— От же ж…

— Зате чесно.

Я опустила очі.

— І справді чесно…