33. Невипадковий вечір

Софія

Я ще кілька секунд сиділа нерухомо. Не тому, що не хотіла виходити. Просто боялася, що варто мені зробити один крок — і цей вечір перестане бути просто гарною випадковістю. Він стане чимось значно більшим.

Я підняла погляд. Максим усе ще стояв біля відчинених дверцят. Спокійний. Терплячий. Наче був готовий чекати стільки, скільки мені буде потрібно.

І саме це чомусь зворушило найбільше. Не красиві слова. Не запрошення. Не той погляд, від якого в мене вже вкотре перехоплювало подих. А те, що він не квапив мене. Не тиснув. Не намагався переконати. Просто… чекав.

Я повільно поклала свою долоню в його. Його пальці відразу ж обережно стиснули мої. Усередині щось солодко здригнулося. Наче маленький метелик необережно торкнувся крильми самого серця.

— Ви завжди такий терплячий? — тихо запитала я.

Він усміхнувся.

— Ні.

— Тоді чому зараз?

Він на мить замислився.

— Бо деякі речі не можна квапити.

Я відчула, як щоки знову стали гарячими. Здається, сьогодні це вже входило в звичку.

Максим не поспішав забирати руку. І я чомусь теж не поспішала її відпускати. Ми повільно піднялися сходами до входу.

Невеликий ресторан зустрів нас приглушеним теплим світлом. Усередині було затишно. Неголосно грала музика. За великими панорамними вікнами мерехтіли вечірні вогні міста, а десь удалині темною стрічкою виблискувала річка.

— Добрий вечір, Максиме.

Адміністратор усміхнувся так, ніби добре його знав.

— Ваш столик уже готовий.

Я мимоволі подивилася на Максима. Він… забронював його заздалегідь.

Отже, це не було спонтанним рішенням. Він справді планував цей вечір.

І від цієї думки в грудях знову стало тепло. Мене охопило дивне, майже дитяче хвилювання.

Невже він думав про мене ще вдень?

Нас провели до столика біля самого вікна. Максим відсунув для мене стілець.

Я тихо усміхнулася.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Він сів навпроти.

На кілька секунд ми знову замовкли.

Я обережно розгорнула серветку, тільки щоб чимось зайняти руки. Вони чомусь ніяк не могли заспокоїтися.

Максим уважно дивився на мене. Не настирливо. Швидше… із якоюсь теплою цікавістю. Наче йому було важливо запам’ятати кожну мою емоцію.

Я не витримала першою.

— Що?

Він ледь усміхнувся.

— Милуюся.

Я ледь не впустила серветку.

— Максиме…

Він тихо засміявся.

— Вибачте.

— За що?

— Знову сказав уголос те, що можна було залишити при собі.

Я відчула, як усмішка сама з’явилася на моєму обличчі.

— І часто ви так робите?

— Лише останні кілька днів.

— Це небезпечно.

— Для кого?

Я подивилася йому просто в очі.

— Для мене.

Він на мить завмер.

Його усмішка стала м’якшою.

— Знаєте…

Він говорив майже пошепки.

— Мені здається, небезпечніше вже нікуди.

Я тихо засміялася. Але сміх швидко стих.

Бо в якийсь момент я раптом зрозуміла, що дивлюся на нього занадто довго. І зовсім не хочу відводити погляд. У животі знову затремтіло щось легке. Те саме дивне відчуття, яке весь день не давало мені спокою. Наче всередині оживали сотні маленьких метеликів.

Я ніколи не думала, що це лише красивий вислів.

Тепер знала.

Ні.

Вони існують. І зараз усі до одного прокинулися саме в мені.

Саме в цю мить біля столика з’явився офіціант.

Я ледь помітно видихнула. Ще трохи — і Максим Олегович, напевно, почув би, як голосно калатає моє серце.

Ми зробили замовлення. Я навіть не була певна, що запам’ятала, що саме обрала. Думки вперто крутилися зовсім навколо іншого.

Коли офіціант відійшов, між нами знову запала тиша. Дивна. Не незручна. Навпаки… така, яку зовсім не хотілося порушувати. Я ковзнула поглядом у бік вікна. Вечірнє місто повільно потопало у вогнях.

— Про що думаєте?

Його голос прозвучав м’яко.

Я повернула голову.

— Ви завжди відчуваєте момент, коли людина замислюється?

— Майже завжди.

— Це професійне?

Він тихо засміявся.

— Ні.

— Тоді?

— Просто мені цікаво, про що думаєте саме ви.

Я відчула, як куточки губ самі піднялися в усмішці.

— А якщо не скажу?

— Тоді доведеться здогадуватися.

— І що ж ви вже встигли придумати?

Він на секунду замовк.

Наче справді обдумував відповідь.

— Що ви зараз намагаєтеся зрозуміти, як ми опинилися саме тут.

Я здивовано подивилася на нього.

Бо він майже вгадав.

— Майже.

— Отже, не зовсім?

Я повільно похитала головою.

— Я намагаюся зрозуміти… коли все почало змінюватися.

Він уважно дивився на мене.

Не перебивав.

— Учора мені здавалося, що це просто гарний вечір.

Я тихо всміхнулася.

— А сьогодні вже складається враження, ніби я прокинулася зовсім в іншій реальності.

Його погляд став ще теплішим.

— Якщо чесно…

Він ледь видихнув.

— У мене сьогодні було приблизно так само.

Я не стримала здивування.

— Справді?

Він кивнув.

— Я кілька разів відкривав документи. Читав один і той самий абзац. Закривав. І лише потім ловив себе на думці, що взагалі не пам’ятаю, про що там ішлося.

Я тихо засміялася.

— Не схоже на вас.

— Саме тому й насторожує.

Я опустила очі.

— І що ж вас так відволікало?

Він навіть не зробив вигляду, що шукає відповідь. Лише подивився мені просто в очі.

— Ви.

У грудях знову солодко защеміло. Я поспішно сховала усмішку, опустивши погляд.

— Максиме Олеговичу…

— Що?

— Ви зараз робите дуже небезпечну річ.

— Яку саме?

Я ледь похитала головою.

— Змушуєте мене звикати до таких слів.

Він усміхнувся. Тихо. По-доброму.

— А якщо мені цього хочеться?

Я розгублено усміхнулася.

— Ви зараз зовсім мені не допомагаєте.

Він тихо засміявся.

— Тоді, може, зробимо ще одну дурницю?