32. Памʼятаю за двох

Максим

Я не збирався чекати її.

Принаймні саме це повторював собі останні пів години.

Навіть коли закінчилася остання зустріч.

Навіть коли офіс майже спорожнів.

Навіть коли, замість того щоб повернути ліворуч до виїзду з парковки, я чомусь звернув праворуч і зупинився біля узбіччя.

Сам не помітив, як заглушив двигун, як почав дивитися на двері офісу.

Ніби знав, що вона ось-ось з’явиться.

— Дурень…

Тихо всміхнувся сам до себе.

Вісім років я вчився контролювати все.

Переговори.

Контракти.

Компанію.

Людей.

А тепер сиджу в машині, мов студент, який чекає, коли після роботи вийде жінка.

Я потер перенісся.

— Це вже занадто.

Потрібно було їхати.

Просто завести двигун і поїхати додому.

Саме так зробив би будь-який нормальний чоловік. Особливо той, який учора дозволив собі те, чого не мав права дозволяти.

Я вже потягнувся до ключа запалювання.

І саме в цей момент двері офісу відчинилися.

Вона.

Софія.

Вийшла неквапливо, перекинувши сумку через плече. Здавалося, вона навіть не здогадувалася, що я тут.

Я сам не помітив, як перестав дихати. Вона зробила кілька кроків. Потім раптом озирнулася. Наші погляди зустрілися.

Усього кілька секунд. Але мені цього вистачило.Я побачив, як вона поспіхом відвела очі. Побачив, як зробила ще крок… І як майже одразу знову озирнулася. Мимоволі. Не думаючи.

Саме тоді всередині мене щось тихо стало на свої місця.

Я не помилився.

Учорашній поцілунок змінив не лише мене.

Я повільно рушив уперед. Рівно настільки, щоб наздогнати її.

Опустив скло.

— Софіє.

Вона обернулася.

Здивовано подивилася на мене.

— Ви ще не поїхали?

— Чекав.

Вона кліпнула.

— На кого?

Я спокійно подивився на неї.

— На вас.

На мить вона навіть розгубилася.

Потім тихо засміялася.

— Це зараз було дуже прямолінійно.

— Інколи так швидше.

Вона похитала головою.

— Я сама доїду.

— Не сумніваюся.

— Тоді…

Я не дав їй договорити.

— Але сьогодні поїдете зі мною.

Вона підняла брови.

— Це наказ керівника?

Я ледь усміхнувся.

— Ні.

Коротка пауза.

— Це прохання чоловіка, який не хоче, щоб ви їхали додому сама.

Вона мовчала.

Дивилася на мене так уважно, ніби намагалася зрозуміти, чи справді я щойно сказав саме те, що вона почула.

— Ви зараз серйозно? — тихо запитала вона.

— Абсолютно.

— Це… не дуже чесно.

— Чому?

Вона ледь усміхнулася.

— Бо після таких слів відмовити майже неможливо.

Я не втримався від усмішки.

— Отже, я все ж таки знайшов правильний аргумент.

Вона тихо похитала головою.

— Ви небезпечна людина, Максиме Олеговичу.

— Мені вже починати хвилюватися?

— Поки що ні.

Куточки її губ знову здригнулися в усмішці.

— Але я це запам’ятаю.

Я мовчки простягнув руку до пасажирських дверцят і натиснув кнопку.

Замок тихо клацнув.

Вона ще кілька секунд стояла нерухомо.

Потім видихнула.

— Гаразд…

Я нічого не сказав.

Лише дочекався, поки вона обійде машину.

Відчинив дверцята раніше, ніж вона встигла взятися за ручку.

Вона підняла на мене очі.

— Дякую.

— Будь ласка.

Софія сіла до салону.

Я зачинив дверцята й обійшов автомобіль. Сів за кермо.

Кілька секунд ми мовчали.

Я завів двигун.

— Ну що…

Поглянув на неї.

— Тепер можна сказати «добрий вечір» ще раз.

Вона тихо засміялася.

— Це вже стає традицією.

— Не найгірша.

Я плавно рушив з місця. За вікном повільно пропливали вечірні вулиці. А в салоні було напрочуд спокійно. Наче ми обоє вже перестали боротися з тим, що між нами почало змінюватися.

Машина плавно виїхала на вечірню вулицю. Кілька хвилин ми їхали мовчки. Ця тиша вже не здавалася незручною. Вона була спокійною. Майже затишною.

Я краєм ока глянув на Софію. Вона дивилася у вікно, але я майже фізично відчував, що думками вона зараз зовсім не там.

— Про що думаєте?

Вона усміхнулася, не повертаючи голови.

— Ви завжди ставите такі незручні запитання?

— Лише коли цікаво почути відповідь.

Вона тихо засміялася.

— Тоді вам доведеться трохи розчаруватися.

— Чому?

— Бо я сама не знаю, про що думаю.

Я ледь кивнув.

— Знайоме відчуття.

Тепер вона вже подивилася на мене.

— Справді?

— Так.

— Не вірю.

— Даремно.

Я на мить усміхнувся.

— Останні два дні ви значно частіше змушували мене втрачати хід думок, ніж будь-які переговори за останні вісім років.

Вона здивовано кліпнула.

— Це зараз був комплімент?

— Не знаю.

Я коротко знизав плечима.

— Швидше констатація факту.

Вона відвернулася до вікна.

Але я встиг помітити, як на її щоках з’явився ледь помітний рум’янець.

Мені самому стало легше.

Наче ми нарешті перестали вдавати, що нічого не сталося.

За кілька хвилин Софія сама порушила тишу.

— Максиме…

Я машинально повернув голову.

Вона теж ніби помітила це.

І тихо засміялася.

— Бачите?

— Що саме?

— Уже дивно називати вас Максимом Олеговичем.

Я не стримав усмішки.

— А мені дивно чути від вас просто “Максим”.

— Чому?

— Бо дуже швидко звик.

Вона нічого не відповіла.

Лише усміхнулася.

І цієї усмішки мені чомусь вистачило більше, ніж будь-яких слів.

Софія більше нічого не питала. Лише час від часу поглядала у вікно. Потім — на мене. І знову мовчки відверталася.

Я ледь усміхнувся.

Вона навіть не здогадувалася, що зараз хвилювався не менше за неї. Можливо, навіть більше.

Дурня.

За роки роботи я без вагань заходив на переговори, де вирішувалися контракти на мільйони. Спокійно виступав перед сотнями людей. Міг за кілька хвилин переконати найвпертішого партнера.