31. Небезпечне відчуття

Софія

Будильник продзвенів рівно о сьомій.

Я розплющила очі майже одразу.

Дивно… Зазвичай хочеться ще хоча б п’ять хвилин полежати. Сьогодні ж сон ніби сам утік ще задовго до сигналу.

Я кілька секунд дивилася в стелю.

Учорашній вечір повернувся в пам’ять так чітко, ніби минуло не кілька годин, а лише кілька хвилин.

Його кроки. Його рука на моїй щоці. Поцілунок.

Я різко сіла на ліжку.

— Та годі вже…

Наче від цих слів спогади мали зникнути.

Не зникли.

Я повільно провела пальцями по волоссю й тихо засміялася сама до себе.

— Молодець… Тепер ще спробуй спокійно піти на роботу.

Саме це лякало найбільше.

Не сам поцілунок. Не те, що сталося. А те, що сьогодні ми знову зустрінемося.

Не в готелі. Не у вечірній тиші. А в офісі. Де він знову стане Максимом Олеговичем. Моїм керівником. І мені теж доведеться стати просто його юристкою. Наче нічого не було.

Думки раптом повернулися до вчорашнього листування. Я ж написала просто:

«Максим.»

Без жодного «Максиме Олеговичу».

Учора це здалося таким природним, що я навіть не звернула уваги.

А сьогодні від цієї дрібниці чомусь стало ніяково.

Я підвелася, відкрила шафу й кілька хвилин безглуздо дивилася на одяг. Зазвичай вибір займав не більше хвилини. Сьогодні ж кожна блузка раптом здавалася “не тією”.

— Серйозно, Софіє?

Я дістала першу білу сорочку, яка потрапила під руку.

— Це офіс. Не побачення.

Слова прозвучали впевнено. Але серце чомусь не погодилося.

Я вийшла з квартири трохи раніше, ніж зазвичай. Не тому, що боялася запізнитися. Навпаки. Хотілося мати хоча б кілька зайвих хвилин, щоб привести до ладу думки.

Місто жило своїм звичним ранковим життям. Люди поспішали на роботу. Біля кав’ярень уже збиралися черги. Хтось говорив телефоном, хтось нервово поглядав на годинник.

А мені здавалося, що весь світ сьогодні дивно спокійний. І лише в мене всередині панував справжній безлад.

Я зайшла до офісної будівлі. Охоронець привітно кивнув.

— Доброго ранку, Софіє.

— Доброго ранку.

Ліфт цього разу був порожній.

Я машинально глянула на своє відображення у дзеркальній стінці.

— Заспокойся…

Тихо прошепотіла сама собі.

Моє відображення не виглядало переконливо.
 Двері ліфта розчинилися.

У приймальні вже працювала Христина. Побачивши мене, вона тепло усміхнулася.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку.

— Як форум?

Я не стримала усмішки.

— Дуже сподобався.

— Видно.

Я здивовано підняла брови.

— Справді?

— Так.

Христина усміхнулася ще ширше.

— Повернулися зовсім іншою.

Я лише тихо засміялася.

— Це комплімент?

— Думаю, так.

Вона взяла зі столу товсту теку й простягнула мені.

— Слухай, поглянеш, будь ласка? Учора ввечері надійшли останні правки до договору. Я ще не встигла все перевірити.

Я взяла документи.

— Звичайно.

— Якщо все буде гаразд, занесеш їх Максиму Олеговичу.

Вона ніби між іншим додала:

— Він уже приїхав. Хвилин десять тому.

Серце чомусь одразу забилося швидше.

— Уже?

— Так. Одразу пішов до себе.

Я кивнула, намагаючись виглядати абсолютно спокійною.

— Добре. Зараз перегляну.

— Дякую, дуже виручиш.

Я лише всміхнулася у відповідь і попрямувала до свого столу, міцніше притискаючи теку до себе.

Попереду було лише кілька сторінок договору.

А після них… Його кабінет.

Я поклала теку на стіл і ввімкнула комп’ютер. Екран повільно засвітився. Я відкрила документи й змусила себе зосередитися.

Правки були незначними. Кілька уточнених формулювань. Оновлені реквізити. Один новий пункт щодо відповідальності сторін. Робота, яку зазвичай виконувала майже машинально.

Сьогодні ж мені доводилося перечитувати окремі абзаци по два рази. Бо думки раз у раз поверталися зовсім не до договору.

Я глибоко вдихнула.

— Зосередься.

Ще раз уважно переглянула останню сторінку. Поставила кілька службових позначок. Закрила теку.

Здається, усе було гаразд. Я ще кілька секунд сиділа нерухомо. Наче давала собі останній шанс передумати.

Можна ж було попросити Христину занести документи.

Можна.

Але це виглядало б дивно. Та й… я сама не хотіла ховатися. Я підвелася. Взяла теку. Повільно вийшла з кабінету.

Коридор був майже порожній. Лише десь у сусідньому відділі тихо дзвонив телефон. 
Я зробила кілька кроків. 

Ще кілька. 

Кабінет Максима Олеговича був наприкінці коридору. 
Знайомі двері. Знайома табличка. 

Я тихо постукала.

— Заходьте.

Його голос звучав рівно. Спокійно. Ніби це був абсолютно звичайний робочий ранок.

Я натиснула на ручку й відчинила двері. Максим Олегович сидів за столом, переглядаючи якісь документи.

Підвів очі майже одразу. Наші погляди зустрілися. Лише на мить.

— Доброго ранку, Максиме Олеговичу.

— Доброго ранку, Софіє.

Я підійшла до столу й поклала перед ним теку.

— Христина попросила переглянути останні правки. Я перевірила, усе в порядку.

Він відкрив теку. Пробіг очима першу сторінку.

Потім підняв погляд на мене.

— Дякую.

— Будь ласка.

Запала тиша.

Звичайна.

Робоча.

І водночас така дивна, що я раптом зрозуміла — мені зовсім не хочеться йти. Він, здається, теж не поспішав нічого говорити. Лише уважно дивився на мене. Так само, як тоді… У машині.

Я першою відвела очі.

— Якщо більше нічого не потрібно…

…Я вже зробила крок до дверей, коли за спиною пролунав його голос.

— Софіє.

Я зупинилася. Повільно обернулася.

— Так, Максиме Олеговичу?

Він кілька секунд мовчав.

— Я хотів…

Саме в цю мить на столі різко задзвонив телефон.

Він не відразу взяв слухавку.

Лише на секунду заплющив очі, ніби цей дзвінок повернув його до реальності.