30. Безсонна ніч

30. Безсонна ніч

Максим

Дверцята автомобіля тихо зачинилися. Я ще кілька секунд дивився на під’їзд, у якому зникла Софія.

Світло на першому поверсі спалахнуло майже одразу.

Отже, вона вже була вдома.

Лише тоді я повільно видихнув. Руки досі лежали на кермі. І тільки зараз я зрозумів, що пальці так сильно його стискали, що вони майже заніміли.

Я заплющив очі.

— Ідіот…

Слово прозвучало тихо. Не як образа. Як констатація.

Я вдруге її поцілував.

Цього разу вже не можна було списати все на емоції після форуму. Не можна було сказати собі, що це випадковість.

Я сам вийшов із машини. Сам підійшов до неї. Сам прийняв це рішення.

І тепер дороги назад уже не існувало.

Я відкинув голову на підголівник. Перед очима знову постав її погляд. Спочатку — здивований. Потім розгублений.

І той короткий момент, коли вона не відступила.

Не сказала «ні».

Не відвернулася.

Саме це зараз лякало мене найбільше.

Я завів двигун. Автомобіль повільно виїхав із двору. Місто вже засинало. Світло ліхтарів розтікалося мокрим після вечірньої прохолоди асфальтом.

Я їхав майже навмання. Не додому. Просто вперед.

Хотілося виграти ще трохи часу. Бо знав…

Щойно переступлю поріг квартири — залишуся наодинці з власними думками.

І вони точно не дадуть мені заснути.

Додому я повернувся майже через годину.

Квартира зустріла звичною тишею. Я машинально кинув ключі на комод. Зняв піджак. Послабив краватку. Увімкнув лише невелику лампу у вітальні. Напівтемрява сьогодні чомусь здавалася правильнішою за яскраве світло.

На кухні автоматично приготував каву. Хоча чудово знав, що після неї вже точно не засну. Гаряча чашка залишилася майже недоторканою.

Я стояв біля вікна. Дивився на нічне місто. І вперше за дуже довгий час абсолютно не розумів, що робити далі.

У роботі все завжди було просто.

Є проблема.

Є рішення.

Є наслідки.

Тут…

Не працювало жодне правило, до якого я звик.

Я дістав телефон. Екран освітив темну кімнату. Контакт.

Софія Коваль.

Палець сам натиснув на діалог.

Я почав друкувати.

“Ви вже вдома?”

Кілька секунд дивився на повідомлення. Потім стер його.

Знову набрав.

“Пробачте за сьогодні.”

Видалив.

Знову.

“Ми повинні поговорити.”

Ні.

Це теж було неправильно.

Я відклав телефон на стіл.

— Та що з тобою…

Зазвичай мені вистачало кількох хвилин, щоб ухвалити складне рішення. Зараз я вже майже десять хвилин не міг написати навіть одного речення. Бо будь-яке слово змінювало все.

Якщо напишу… Це означатиме, що між нами справді щось почалося.

Якщо промовчу… Завтра вона подумає, що сьогоднішній вечір для мене нічого не означав.

Я тихо потер долонею обличчя.

Уперше за багато років самоконтроль, яким так пишався, давав тріщину. І найгірше було те… Що я зовсім не шкодував про поцілунок. Шкодував лише про те, що не мав права цього робити.

Телефон знову опинився в моїй руці. Я ще раз відкрив діалог. Кілька секунд просто дивився на порожнє поле для повідомлення.

Потім швидко набрав:

«Ви вдома?»

Цього разу не видалив. Палець завмер над кнопкою відправлення.

Дурне запитання.

Я ж сам щойно провів її до під’їзду. Майже бачив, як у її квартирі загорілося світло.

І все ж…

Хотілося отримати відповідь.

Переконатися, що вона справді вдома. Що все добре.

Я коротко видихнув. І натиснув.

Повідомлення полетіло.

Одразу після цього мені захотілося забрати його назад.

— Пізно…

Я відклав телефон і зробив ковток давно охололої кави.

Несмачна. Як і слід було очікувати.

Минуло менше хвилини.

Екран тихо засвітився.

Софія:
«Так. Уже вдома.»

Я сам не помітив, як усміхнувся. Ледь помітно. Але вперше за весь вечір стало трохи легше.

Я перечитав коротке повідомлення ще раз. Зовсім звичайні слова. Та чомусь саме вони остаточно переконали мене, що вечір не був сном.

Я набрав відповідь.

«Добре. Спокійної ночі.»

Цього разу не вагався. Відправив одразу.

За кілька секунд знову спалахнув екран.

Софія:
«І вам. Добраніч…»

Після короткої паузи з’явилося ще одне повідомлення.

«Максим.»

Я завмер. Лише одне слово. Без «Олеговичу». Без пояснень. Без зайвих емоцій.

Просто… Максим.

Я відкинувся на спинку дивана й прикрив очі. Дивно.

За весь день мене не зачепили десятки компліментів від колег, подяки організаторів, нові знайомства.

А тепер достатньо було одного слова, щоб серце збилося з ритму.

Я ще раз подивився на екран. Відповідати вже не став. Не тому, що не хотів.

Навпаки.

Хотілося продовжити розмову. Запитати, чи вона теж не може заснути. Чи думає зараз про той вечір. Чи так само, як і я, не знає, що буде завтра. Але я змусив себе заблокувати телефон.

Ні.

На сьогодні достатньо.

Якщо ми почнемо зараз… То не зупинимося до самого ранку.

Я поклав телефон на журнальний столик і знову підійшов до вікна.

Нічне місто майже стихло. Десь унизу проїхало таксі. Хтось поспіхом зайшов до сусіднього під’їзду. Життя тривало. А моє, здається, щойно змінило напрямок.

Я завжди був переконаний, що найнебезпечніше в роботі керівника — неправильне рішення. Сьогодні зрозумів, що помилявся.

Найнебезпечніше — дозволити комусь стати для тебе важливішим за всі правила, які ти сам для себе встановив.

І найгірше… Я вже не був певен, що хочу з цим боротися.

Ранок настав надто швидко. Чи, можливо, я просто так і не заснув.

Будильник продзвенів рівно о сьомій. Я вимкнув його ще до другого сигналу й кілька секунд лежав, дивлячись у стелю.

Перед очима знову й знову виникав один і той самий вечір. Вона стоїть біля під’їзду. Моє безглузде рішення вийти з машини. Її здивований погляд. І той короткий поцілунок, який я дозволив собі всупереч усьому, у що сам вірив.