29. Без попередження

Софія

Другий день форуму промайнув значно швидше, ніж перший.

Можливо, тому що хвилювання поступово змінилося впевненістю. А бо ж тому, що я вже знала більшість учасників, а можливо… тому що мої думки раз у раз поверталися зовсім не до виступів.

Під вечір модераторка подякувала всім за участь. У залі пролунали останні оплески.

Хтось уже поспішав до виходу, хтось ще обмінювався візитівками, домовляючись про майбутні зустрічі. А я повільно склала блокнот до сумки й ще раз озирнулася навколо. За ці два дні це місце встигло стати майже звичним.

— Готові? — почувся знайомий голос.

Я підняла голову.

Максим Олегович стояв поруч.

Спокійний.

Як завжди.

— Так.

Він коротко кивнув.

— Тоді їдемо.

Я мовчки рушила слідом за ним.

Коли ми вийшли з конференц-центру, вечірнє повітря приємно освіжало після цілого дня в приміщенні.

Сонце вже почало повільно ховатися за будівлями.

Парковка майже спорожніла.

Максим Олегович натиснув кнопку на ключі, і знайома машина коротко блимнула фарами.

Він, як і дорогою сюди, відчинив для мене пасажирські дверцята.

— Прошу.

— Дякую.

Я сіла в автомобіль.

За кілька секунд він уже зайняв своє місце за кермом. Дверцята тихо зачинилися.

У салоні запанувала тиша. Не така незручна, як я боялася. І зовсім не така, як була ще кілька днів тому.

Автомобіль плавно виїхав із парковки.

Кілька хвилин ми їхали мовчки.

Я дивилася у вікно, проводжаючи поглядом знайомі вулиці. Форум залишався позаду. Разом із ним завершувалися й ці два дивні дні, які перевернули значно більше, ніж я могла собі уявити.

Я крадькома глянула на Максима Олеговича.

Він уважно стежив за дорогою. Одна рука лежала на кермі, інша спокійно торкалася важеля коробки передач.

Такий самий стриманий.

Такий самий зібраний.

Наче поцілунок біля мого номера був лише випадковістю.

— Втомилися? — несподівано запитав він, не відводячи погляду від дороги.

Я ледь усміхнулася.

— Якщо чесно… трохи.

— Це нормально.

— А ви?

Він на мить замислився.

— Напевно, теж.

Я тихо засміялася.

— Не думала, що колись почую від вас слово «напевно».

Він коротко глянув у мій бік.

— Чому?

— Бо ви завжди звучите так, ніби точно знаєте відповіді на всі запитання.

Куточок його губ ледь помітно сіпнувся.

— Це хибне враження.

— Справді?

— Так.

— А мені здавалося, ви ніколи не сумніваєтеся.

Максим Олегович кілька секунд мовчав.

— Просто не завжди показую це.

Його відповідь прозвучала тихо.

І чомусь мені здалося, що зараз він говорив зовсім не про роботу.

Я опустила погляд на свої руки.

— Дякую.

— За що?

— За те, що взяли мене із собою.

Він ледь насупився.

— Я вже казав… радий, що поїхали саме ви.

Від цих слів серце знову зробило той самий дивний удар, якого я так і не навчилася контролювати.

Я усміхнулася, дивлячись кудись уперед.

— Тоді… і я рада, що погодилася.

У машині знову запанувала тиша.

Але тепер вона вже  точно не здавалася незручною.

Навпаки.

Мені було напрочуд спокійно.

Максим Олегович увімкнув музику. Неголосно. Лише як ледь відчутний фон.

Я впізнала мелодію.

— Любите класику? — запитала, не відводячи погляду від дороги попереду.

— Коли потрібно впорядкувати думки.

— Допомагає?

Він ледь усміхнувся.

— Іноді.

Я кивнула.

— Мені теж.

На мить я навіть здивувалася власним словам.

Раніше мені здавалося, що між нами немає нічого спільного, окрім роботи.

Тепер таких «спільних дрібниць» ставало дедалі більше.

— Як вам форум? — запитав він через кілька хвилин.

— Якщо чесно… набагато цікавіший, ніж я очікувала.

— А що найбільше запам’яталося?

Я усміхнулася.

— Крім роботи?

Він коротко глянув на мене.

— Крім роботи.

Я замислилася.

— Напевно… люди.

— Люди?

— Так. Я завжди думала, що на таких заходах усі лише намагаються справити враження одне на одного.

— А виявилося?

— Що більшість просто любить свою справу.

— Це хороше відкриття.

— А вам що найбільше запам’яталося?

Я поставила це запитання майже машинально.

Та щойно воно прозвучало, мені захотілося його забрати назад.

Максим Олегович мовчав.

Так довго, що я вже вирішила, ніби він не відповідатиме.

— Поїздка, — тихо сказав він.

Я повернула голову.

— У сенсі?

— У сенсі… ці два дні.

Він більше нічого не пояснив.

І чомусь мені здалося, що цього було достатньо.

Я відчула, як на губах сама собою з’являється усмішка.

Невелика.

Майже непомітна.

Я швидко відвернулася до вікна, щоб він її не побачив.

Даремно.

— Усміхаєтеся? — почувся його спокійний голос.

Я ледь засміялася.

— Ні.

— Непереконливо.

— Ви ж дивилися на дорогу.

— Дивився.

Я звела на нього очі.

— Тоді звідки знаєте?

Тепер він уже посміхнувся відкрито.

— Просто здогадався.

Я похитала головою.

— Небезпечна у вас звичка.

— Яка саме?

— Здогадуватися правильно.

— Це професійне.

Я не стримала сміху.

І, здається, вперше за весь час нашого знайомства сміялася поруч із ним так легко.

Я ще кілька секунд усміхалася, дивлячись у вікно.

Навіть не пам’ятала, коли востаннє почувалася настільки легко поруч із ним.

— Знаєте, — тихо промовив Максим Олегович, — мені здається, форум вам сподобався значно більше, ніж ви очікували.

— Це так помітно?

— Достатньо.

— Якщо чесно… я їхала сюди з думкою, що два дні слухатиму складні юридичні доповіді й рахуватиму години до повернення.

— А вийшло інакше.

— Значно.

Він кивнув.

— Я радий.

Я перевела на нього погляд.

— Ви вже вдруге це кажете.