28. Між словами

Софія

Я повернулася до свого місця саме тоді, коли в залі вже почали приглушувати світло.

Учасники поспіхом займали свої місця.

Хтось ще допивав каву, дорогою перемовляючись із колегами.

Хтось переглядав програму форуму.

Модераторка вже стояла біля сцени, готуючись розпочати наступну панель.

Я поклала блокнот на коліна й машинально відкрила його. Переді мною були записи з першого виступу. Але перечитувати їх зовсім не хотілося.

Думки знову поверталися до кількох хвилин, які ми щойно провели з Максимом Олеговичем.

Розмова виявилася саме такою, якою й мала бути.

Робочою. Спокійною. Стриманою.

Він уважно слухав мою думку, ставив уточнювальні запитання, погоджувався або доповнював мої висновки.

Нічого більше. Наче між нами ніколи не було того вечора. Наче той поцілунок залишився десь за дверима готелю.

Я сама не розуміла, чому мене це так зачіпає.

Мабуть… Тому що десь глибоко всередині чекала бодай якогось знаку.

Хоч одного погляду. Однієї фрази.

Чогось, що сказало б: учора мені не здалося.

Але нічого такого не було.

— Вільно?

Я здригнулася від несподіваного голосу.

Поруч стояла жінка, з якою ми познайомилися ще вчора після першої панелі.

— Так, звичайно.

Вона сіла поруч і привітно усміхнулася.

— Сподіваюся, друга панель буде не менш цікавою.

— Після першої очікування справді високі.

Вона тихо засміялася.

— Це правда.

Кілька секунд ми мовчки дивилися на сцену, де вже налаштовували мікрофони.

Потім вона несподівано повернулася до мене.

— До речі… можна поставити одне запитання?

— Звісно.

— Ви давно працюєте з Максимом Олеговичем?

Я здивовано глянула на неї.

— Ні. Не дуже.

— Справді?

— Так. А чому питаєте?

Вона усміхнулася.

— Та навіть не знаю… У мене чомусь склалося враження, що ви давно знайомі.

Я тихо засміялася.

— Ні, це точно не про нас.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Вона на мить замовкла, ніби ще раз прокручуючи щось у голові.

— Дивно…

— Що саме?

— Просто з боку це виглядає трохи інакше.

Я відчула, як усередині все мимоволі напружилося.

— Інакше?

— Не лякайтеся, — вона усміхнулася ще ширше. — Я зараз не про якісь романтичні дурниці.

Я ледь видихнула.

— Добре. Бо ви так загадково почали, що я вже не знала, чого чекати.

Вона тихо засміялася.

— Просто… Максим Олегович справляє враження людини, яка завжди тримає дистанцію.

Я кивнула.

— Це правда.

— Але з вами він її ніби трохи… скорочує.

Я насупилася.

— Ви так думаєте?

— Не знаю. Може, я й помиляюся.

Вона легенько знизала плечима.

— Просто він уважно слухає вас. Не перебиває. І коли ви говорите, дивиться так, ніби йому справді важливо почути відповідь.

Я мимоволі перевела погляд уперед.

Максим Олегович саме щось обговорював із чоловіком із бейджем організатора.

Спокійний. Зосереджений.

Такий, як завжди.

— Мені здається, ви занадто уважно за нами спостерігаєте, — усміхнулася я.

— Це професійна деформація.

— У якому сенсі?

— Я HR.

Мимоволі звертаю увагу на те, як люди взаємодіють між собою.

Я тихо засміялася.

— Тепер усе зрозуміло.

— От бачите. Тож можете мені не вірити.

Вона підморгнула.

— Але я рідко помиляюся в таких речах.

Я нічого не відповіла.

Бо, як не дивно…

Її слова чомусь ніяк не виходили з голови.

Модераторка привітала учасників, і в залі поступово запанувала тиша.

Я відкрила блокнот. Цього разу справді змусила себе зосередитися на виступі. Тема була цікавою.

Спікер говорив про зміни в судовій практиці, наводив приклади реальних справ, час від часу звертався до аудиторії із запитаннями.

Я занотовувала найважливіше. І лише зрідка ловила себе на тому, що погляд мимоволі ковзає вперед. Туди, де сидів Максим Олегович.

Він уважно слухав. Іноді щось коротко записував. Жодного разу не обернувся.

«Ну й добре», — подумала я. Так навіть простіше.

Панель завершилася майже непомітно. Цього разу оплески були ще гучнішими.

Зала поволі ожила.

Люди підводилися зі своїх місць, обмінювалися враженнями, обговорювали виступи.

— Дуже приємно було познайомитися, — усміхнулася жінка, що сиділа поруч. — Сподіваюся, ще побачимося.

— Навзаєм.

Ми разом вийшли до просторого фоє.

Біля кавових столиків уже зібралися невеликі компанії.

Я саме взяла чашку кави, коли почула за спиною:

— Якщо не помиляюся… це ви ставили запитання під час першої панелі?

Я обернулася.

Поруч стояв один зі спікерів, який щойно завершив свій виступ.

— Так… Я.

Він усміхнувся.

— Гарне запитання.

Я, чесно кажучи, навіть зрадів, що його поставили. Не всі звернули увагу саме на цей момент.

Я трохи розгубилася.

— Дякую… Не очікувала, що ви мене запам’ятаєте.

— Повірте, людей, які уважно слухають і ставлять запитання по суті, запам’ятати значно легше, ніж здається.

Я мимоволі усміхнулася.

— Приємно це чути.

— До речі, — він зробив ковток кави, — мені здалося, що ви працюєте саме в корпоративному праві.

— Так, переважно.

— Це помітно.

Кілька хвилин ми ще говорили про виступ і кілька останніх рішень Верховного Суду.

Розмова була легкою. Суто професійною.

І саме це мені подобалося найбільше. Не потрібно було нікого вражати.

Достатньо було просто говорити про те, що справді цікаво.

— …Приємно було познайомитися, Софіє.

— Навзаєм.

Ми ще раз потиснули одне одному руки.

— Сподіваюся, ще матимемо нагоду поспілкуватися.

— Думаю, так.

Спікер усміхнувся й рушив до групи колег, які вже чекали на нього.

Я зробила ковток кави й лише тепер дозволила собі трохи розслабитися.

— Вибачте.

Я озирнулася.