27. Самоконтроль

Максим

Дорога до конференц-центру минула майже непомітно.

Давид Сергійович, як завжди, заповнив увесь простір своїми історіями.

Софія час від часу сміялася.

Я відповідав, коли це було потрібно.

Збоку все виглядало абсолютно звично. Саме цього я й хотів.

Та чим більше я намагався поводитися так, ніби нічого не сталося… Тим частіше ловив себе на тому, що думаю зовсім не про форум. Не про сьогоднішні виступи. І навіть не про людей, із якими мав зустрітися.

У голові вперто спливав один-єдиний момент. Кілька секунд. Один необдуманий крок.

Я машинально сильніше стиснув кермо. Цього більше не повториться.

Я не мав права дозволити емоціям впливати ні на роботу, ні на неї.

Автомобіль плавно зупинився біля конференц-центру.

Я заглушив двигун.

Попереду був новий день.

І я щиро сподівався, що він допоможе повернути все на свої місця.

Автомобіль плавно зупинився біля конференц-центру.

Я заглушив двигун.

Попереду був новий день.

І я щиро сподівався, що він допоможе повернути все на свої місця.

Даремно.

Щойно ми зайшли до просторого холу конференц-центру, звична робоча атмосфера одразу поглинула всіх.

Колеги віталися між собою. Організатори перевіряли списки учасників.

Хтось уже поспішав до першої панелі, хтось затримувався біля столиків із кавою.

— Максиме Олеговичу!

Я почув своє ім’я майже одночасно з кількох боків. Потиснув руку одному з партнерів. Перекинувся кількома словами з організаторами. Обговорив зміни в програмі.

Робота швидко повернула мене у звичний ритм. Саме цього мені зараз і бракувало.

Коли я знову озирнувся, Софії поруч уже не було. Я помітив її трохи далі. Вона розмовляла з учасницею форуму, з якою познайомилася ще вчора.

Невимушено.

Спокійно.

Здавалося, вона вже почувалася тут своєю. І це викликало в мене несподіване відчуття задоволення.

Вона справді швидко адаптувалася. Значно швидше, ніж більшість новачків.

— Максиме.

Я повернувся.

Поруч стояв координатор форуму.

— За десять хвилин починаємо.

— Зрозумів.

Я ще раз переглянув програму. Саме після першої панелі буде перерва.

Десять хвилин.

Цілком достатньо, щоб обговорити із Софією виступ, який вона мала проаналізувати.

І, можливо…

Я одразу обірвав цю думку. Жодних “можливо”.

Лише робота.

Саме так буде правильно.

Я поправив піджак і попрямував до конференц-зали. Зайняв своє місце в першому ряду.

Навколо вже стихали розмови. На сцену вийшла модераторка. Кілька слів привітання. Представлення спікерів.

Я машинально відкрив програму. Тема першої панелі була мені добре знайома. Ще кілька років тому я сам виступав із подібною доповіддю.

Тепер цікавіше було спостерігати не за спікерами. За людьми в залі.

Хто ставить запитання.

Хто мовчить.

Хто слухає, а хто лише робить вигляд.

Я знайшов поглядом Софію. Вона сиділа через кілька рядів попереду. Уважно слухала. Час від часу робила короткі нотатки.

Саме такою я й запам’ятав її ще під час співбесіди. Вона не створювала враження людини, яка хоче щось довести. Вона просто працювала.

Саме це й вирізняло її серед інших.

— Максиме.

Я ледь повернув голову.

Поруч нахилився Давид Сергійович.

— Ти її спеціально взяв із собою?

Я ще кілька секунд дивився на сцену.

— Вона хороший спеціаліст.

— Я не про це.

Я перевів на нього спокійний погляд.

— А про що?

Він усміхнувся.

— Уже ні про що.

Я знав цей погляд.

Давид відчував, що щось змінилося. Але поки що лише здогадувався. І мене це цілком влаштовувало.

На сцені саме почалася дискусія між спікерами. Я змусив себе повернутися до виступу.

Через сорок хвилин модераторка усміхнулася залу.

— На цьому першу панель завершено. Попереду коротка десятихвилинна перерва, після чого продовжимо роботу.

Зала одразу ожила.

Хтось поспішив до виходу. Хтось залишився обговорювати почуте.

Я повільно підвівся.

Десять хвилин.

Саме стільки я сам собі залишив.

Я дочекався, поки більшість учасників вийде із зали. Навколо одразу стало тихіше.

Хтось залишився обговорювати виступи невеликими групами, хтось уже поспішав до кавових столиків.

Я машинально поглянув на годинник.

Минуло менше хвилини.

— Максиме Олеговичу.

Я обернувся.

Софія вже стояла поруч.

Спокійна. Принаймні зовні.

— Ви просили залишити десять хвилин.

— Так.

Я кивнув на вільний столик біля панорамного вікна.

— Присядемо.

Вона мовчки погодилася.

Кілька секунд ми переглядали свої записи.

Саме так і мало початися.

З роботи.

— Я хотів почути вашу думку щодо останнього виступу.

Вона трохи здивовано підняла на мене очі.

— Мою?

— Саме вашу.

Софія на мить замислилася.

Потім відкрила блокнот.

— Якщо чесно… аргументація була сильною. Але, як на мене, доповідач занадто впевнено трактував окремі судові рішення як усталену практику.

Я мовчки слухав. Не перебиваючи.

Вона говорила спокійно. Без бажання когось вразити. Просто аналізувала.

Саме це мені й подобалося.

— …Тому я б не радила клієнтам покладатися лише на таку позицію.

Вона закрила блокнот.

— Це моя думка.

Я кілька секунд дивився на записи.

Потім кивнув.

— Я думаю так само.

Вона ніби не очікувала цієї відповіді.

— Справді?

— Саме тому й попросив вас залишитися.

Хотів зрозуміти, чи правильно оцінив ситуацію.

На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Приємно чути.

Запала коротка тиша.

Робоча тема вичерпала себе.

Софія повільно закрила блокнот і поклала його на стіл.

— Це все? — тихо запитала вона.

Я ковзнув поглядом по нотатках, хоча вже давно не бачив написаних слів.

Міг би поставити ще кілька запитань. Міг би продовжити розмову.