26. Наче нічого не сталося

Софія

Двері номера тихо зачинилися за моєю спиною.

Я так і залишилася стояти, не вмикаючи світло. У коридорі ще ледь чулися кроки. Потім запанувала тиша.

Я повільно торкнулася пальцями своїх губ. Наче хотіла переконатися, що це справді сталося.

Сталося.

Максим Олегович мене поцілував.

Я тихо видихнула. У голові не вкладалося.

Ще вранці ми разом їхали на форум, говорили про роботу, жартували. Потім був день, наповнений новими знайомствами, виступами, нескінченними розмовами.

Вечеря.

Його дивний погляд.

Фраза, яку я ніяк не могла забути.

“Я радий, що цього разу поїхали саме ви.”

А тепер…

Поцілунок.

Я заплющила очі.

— Що це зараз було?.. — ледь чутно прошепотіла сама до себе.

Відповіді не було.

Лише серце билося так голосно, ніби теж намагалося щось мені пояснити.

Я так і не наважилася ввімкнути світло. Повільно пройшла кімнатою. Кинула сумочку на крісло. Зняла туфлі. Усе це робила майже машинально.

Думки були зовсім не тут. Я знову й знову поверталася до останніх кількох хвилин. До його погляду. До того, як він вимовив моє ім’я. До поцілунку.

Наче боялася, що якщо перестану про це думати, то він виявиться лише плодом моєї уяви.

Я тихо засміялася.

Нервово.

— Та ні…

Максим Олегович…

Людина, від якої я найменше могла очікувати такого вчинку…

Щойно мене поцілував.І після цього просто пішов. Ніби нічого не сталося.

Я повільно опустилася на край ліжка. Склала руки на колінах. І лише тепер зрозуміла…

Я зовсім не уявляла, що буде завтра. Як поводитися поруч із ним. Наче нічого не сталося? Чи чекати, поки першим заговорить він?

А раптом… Він удаватиме, що цього вечора взагалі не було? Від цієї думки чомусь стало боляче.

Я опустила погляд.

— Тільки не кажіть… що я починаю закохуватися у власного керівника…

Слова зірвалися з губ самі. На мить у кімнаті стало так тихо, що я почула власне серцебиття.

Ранкове сонце вже пробивалося крізь щільні штори.

Я повільно розплющила очі. Кілька секунд просто лежала, прислухаючись до незвичної тиші готельного номера.

Десь у коридорі зачинилися двері. За ними пролунали чиїсь кроки. Готель поволі прокидався.

Я перевела погляд на годинник. До початку другого дня форуму залишалося трохи більше години.

Повільно сіла на ліжку. І саме в цю мить одна думка змусила мене остаточно прокинутися.

Сьогодні я знову побачу Максима Олеговича.

Я тихо видихнула.

— Спокійно, Софіє…

Ніби кілька простих слів могли хоч трохи заспокоїти.

Не могли.

Учора між нами щось змінилося.

Я ще кілька секунд сиділа нерухомо. А потім усе ж підвелася.

Час не збирався чекати. Навіть якщо я сама була до цього не готова.

Я швидко зібралася й спустилася до холу.

Більшість учасників уже снідали або поспішали до виходу.

Біля рецепції Давид Сергійович саме жартував із кимось із організаторів.

Побачивши мене, широко усміхнувся.

— Доброго ранку, Софіє! Готові до другого раунду?

— Доброго ранку. Схоже, іншого вибору немає.

— Оце правильний настрій.

Я усміхнулася у відповідь.

Саме в цей момент до холу зайшов Максим Олегович.

Як завжди, спокійний. Стриманий.

Наче вчорашній вечір існував лише в моїй пам’яті.

— Доброго ранку, — коротко привітався він.

— Доброго ранку, Максиме Олеговичу.

Наші погляди зустрілися лише на мить.

І цього виявилося достатньо, щоб я знову відчула, як серце починає битися швидше.

— Колеги, вирушаємо? — звернувся він уже до всіх.

— Так, ходімо, — одразу озвався Давид Сергійович.

За кілька хвилин ми вже вийшли з готелю.

Ранкове повітря було прохолодним.

Біля входу на нас чекала та сама службова машина.

Максим Олегович відчинив задні дверцята.

— Прошу.

Давид Сергійович, ніби зовсім не замислюючись, сів на переднє пасажирське сидіння.

— Я сьогодні буду вашим штурманом, — пожартував він.

Максим Олегович лише ледь усміхнувся. Я сіла позаду. За мить він зайняв місце за кермом. Автомобіль плавно рушив із парковки.

Давид Сергійович майже одразу почав розповідати про вчорашню вечерю, згадуючи кумедні історії з минулих форумів.

Я слухала, іноді усміхалася.

Але весь цей час краєм ока мимоволі спостерігала за Максимом Олеговичем. Він уважно дивився на дорогу. Іноді відповідав Давиду Сергійовичу. Жартував.

Усе було так само, як учора.

Майже.

Бо тепер я знала…

Одного вечора виявилося достатньо, щоб навіть звичайна дорога на форум перестала бути для мене звичайною.

Автомобіль плавно зупинився біля конференц-центру.

Біля входу вже збиралися учасники.

Хтось поспішав усередину з чашкою кави, хтось саме вітався з колегами, яких не бачив від учора.

Максим Олегович заглушив двигун.

— До початку ще кілька хвилин, — сказав він, поглянувши на годинник.

— Отже, навіть Давид Сергійович не запізнився, — усміхнулася я.

— Це наклеп, — обурено озвався той, уже відчиняючи дверцята. — Я завжди приходжу вчасно.

— Якщо вчасно — це за хвилину до початку, — спокійно відповів Максим Олегович.

— Головне ж, що до початку.

Я не стримала сміху.

— Бачите? Софія мене підтримує.

— Ні, Давиде Сергійовичу, — похитала я головою. — Я просто сміюся.

— Це ще краще.

Ми всі троє вийшли з автомобіля.

Дорогою до входу до нас раз по раз підходили знайомі Максима Олеговича.

Він спокійно вітався, кількома словами перекидався з колегами, когось знайомив зі мною.

— Софія Коваль, наш юрист.

Я вже майже звикла до цих слів.

Але щоразу ловила себе на тому, що після них Максим Олегович неначе на мить затримував на мені погляд.

Лише на секунду.

Ніхто, окрім мене, цього навіть не помічав.

— Софіє!

Я озирнулася.

До мене швидко підійшла жінка, з якою ми вчора познайомилися після першої панелі.