25. Вечір без краваток

Максим

Перший день форуму завжди минав однаково.

Доповіді. Знайомі обличчя.

Нескінченні розмови в перервах. 

І думка, що наступного року все повториться знову.

Я давно звик до цього. Але цього разу все було інакше. Бо поруч була Софія.

Я зупинив автомобіль біля готелю й вимкнув двигун. У салоні запала тиша.

— Дякую за сьогодні, Максиме Олеговичу, — тихо сказала вона.

Я повернувся до неї.

— За що саме?

— Не знаю… За те, що сьогодні все виявилося набагато простішим, ніж я очікувала.

Я ледь усміхнувся.

— Значить, день минув недаремно.

Вона кивнула.

Ми мовчки зайшли до готелю.

У холі панував звичний вечірній гамір.

Хтось саме заселявся, хтось поспішав до ліфта, а біля рецепції вже збиралися учасники форуму.

— Максиме Олеговичу!

Голос Давида Сергійовича почувся раніше, ніж я встиг його помітити.

— От і ви. Ми вже почали сперечатися, чи вдасться сьогодні витягнути вас на вечерю.

— І хто переміг?

— Звісно, я. Бо знав, що відмовити мені ви не зможете.

Я лише усміхнувся.

— Самовпевненості вам не бракує.

— За стільки років знайомства я вже добре вас вивчив.

Він перевів погляд на Софію.

— А ви, Софіє, не дозволяйте йому втекти до номера після вечері. Він це любить.

Софія тихо засміялася.

— Запам’ятаю.

— От і чудово. Через годину в ресторані.

Давид поплескав мене по плечу й попрямував до ліфта.

Ми підійшли до рецепції, отримали ключі від номерів. Наші кімнати були поруч.

Біля дверей ліфта Софія подивилася на мене.

— Тоді… до вечора?

— До вечора.

— Добре.

Вона вже зробила кілька кроків коридором, коли раптом обернулася.

— Максиме Олеговичу?

— Так?

— Дякую ще раз.

Я ледь кивнув.

— Побачимося за годину.

— Домовилися.

Вона усміхнулася й зайшла до свого номера. Двері тихо зачинилися.

Я ще кілька секунд дивився на них. Потім дістав ключ від свого номера й рушив далі коридором. Попереду була ще вечеря.

Зазвичай після першого дня форуму я з’являвся на таких зустрічах лише з ввічливості. Посидіти трохи. Перекинутися кількома словами з колегами. І якомога швидше повернутися до номера. Цього разу чомусь не хотілося поспішати.

За годину ресторан уже був майже заповнений. За великими столами сиділи знайомі обличчя.

Краватки змінилися розстебнутими комірцями сорочок, офіційні звертання — жартами, а розмови про судову практику поступово поступилися історіям, які зазвичай згадують лише серед своїх.

Я саме оглядав залу, коли почув за спиною знайомий голос.

— Максиме Олеговичу… не мене випадково шукаєте?

Я обернувся.

Софія.

Цього разу без ділового костюма.

Світла сукня, розпущене волосся, ледь помітна усмішка.

На якусь мить я навіть забув, що хотів відповісти.

— Добрий вечір, — нарешті сказав я.

— Добрий вечір.

Вона трохи зніяковіло поправила пасмо волосся.

— Сподіваюся, я не запізнилася?

— Ні. Це я прийшов трохи раніше.

Вона помітно розслабилася.

— Уже починаю звикати до ваших форумних правил.

— І як успіхи?

— Поки що жодного порушення.

— Тоді все йде за планом.

Вона засміялася.

— А я вже подумала, що існує якийсь пункт про обов’язкову появу рівно о сьомій.

— Ні, такого немає.

Я зробив коротку паузу.

— Але, якщо Давид Сергійович нас чекатиме ще хвилин п’ять, він швидко його вигадає.

Вона розсміялася вже щиро.

— Вірю.

Я мимоволі затримав на ній погляд.

Без офісу. Без папок. Без суворого піджака.

Вона виглядала зовсім інакше. Спокійнішою. Невимушеною.

За цілий день я вперше побачив її такою.

І чомусь подумав, що саме цього мені й хотілося.

— Ну досить стояти біля входу! Ми вже місця вам зайняли!

Я перевів погляд на Давида Сергійовича.

— Ходімо.

Софія кивнула, і ми рушили до столу.

— Нарешті, — усміхнувся Давид Сергійович. — Ми вже вирішили, що ви знайшли цікавішу компанію.

— Ви ж знаєте, від вас утекти неможливо, — спокійно відповів я.

— Оце вже схоже на правду.

За столом пролунали смішки.

Я відсунув стілець для Софії, дочекався, поки вона сяде, й лише тоді зайняв своє місце поруч.

Офіціант саме розливав напої.

— Ну що, — підняв келих Давид Сергійович. — За ще один форум, після якого всі повернуться додому з новими ідеями. І бажано — без нових проблем.

— Це вже як пощастить, — почувся жарт із протилежного кінця столу.

Келихи тихо дзенькнули. Розмова швидко перейшла на буденні теми.

Хтось ділився планами на літо. Хтось розповідав про дітей. Хтось згадував кумедні випадки зі студентських років.

Я краєм ока помітив, що Софія уважно слухає кожного. Спочатку лише усміхалася. Потім почала ставити запитання.

А вже за кілька хвилин сміялася разом з усіма так щиро, ніби знала цих людей не перший день.

— Софіє, — звернулася до неї жінка, що сиділа навпроти. — І як вам перший форум?

— Якщо чесно… я очікувала, що буде значно офіційніше.

— Ми всі так думали вперше, — засміялася вона.

— Особливо після знайомства з Максимом Олеговичем, — підхопив Давид Сергійович.

За столом одразу стало тихіше. Я лише приречено видихнув.

— Давиде…

— Ну що? Я ж нічого поганого не сказав.

Він повернувся до Софії.

— Просто в офісі він завжди такий серйозний, що нові працівники перші кілька днів бояться зайвий раз постукати до кабінету.

Софія ледь усміхнулася.

— Зізнаюся… спочатку й я трохи боялася.

— Бачите? — Давид переможно подивився на мене.

Я похитав головою.

— А тепер?

Усі зацікавлено перевели погляди на Софію.

Вона на мить замислилася. Потім подивилася на мене.

— Тепер… уже ні.

За столом запала коротка тиша.

— Ну все, — засміявся Давид Сергійович. — Це офіційно найбільший комплімент, який Максим Олегович міг отримати за сьогодні.