24. Перший ряд

Софія

Конференц-зала виявилася значно більшою, ніж я очікувала.

Висока стеля, великі екрани, кілька сотень людей, які ще шукали свої місця, приглушений шум розмов.

Я мимоволі озирнулася.

Усі почувалися так, ніби бували тут уже десятки разів.

Лише я почувалася новенькою.

— Наші місця трохи ближче до сцени, — тихо сказав Максим Олегович.

Я кивнула й пішла за ним.

— Це добре чи погано?

— Поки що не знаю.

Він усміхнувся.

— Якщо заснете під час доповіді, вас точно побачать.

Я засміялася.

— Тоді доведеться уважно слухати.

— Саме на це я й розраховував.

Ми сіли.

Я поклала блокнот на коліна й уважно оглянула залу.

Праворуч уже жваво сперечалися двоє чоловіків про якісь судові рішення.

Позаду хтось голосно сміявся.

Попереду дівчина швидко перегортала програму форуму, ніби боялася щось пропустити.

— Ви завжди все помічаєте? — несподівано почувся голос Максима.

Я повернулася до нього.

— Що?

— Ви вже хвилин п’ять не дивитеся в телефон.

Я здивовано усміхнулася.

— Це комплімент?

— Спостереження.

— Люблю роздивлятися людей.

— І які висновки?

Я трохи замислилася.

— Більшість робить вигляд, що зовсім не хвилюється.

— А насправді?

— Насправді хвилюються майже всі.

Він коротко кивнув.

— Правильна відповідь.

Я вже хотіла щось сказати, коли на сцену вийшов ведучий.

У залі поступово запала тиша.

— Доброго ранку, колеги…

Я відкрила блокнот.

Перші хвилини доповіді минули швидко. Я навіть не помітила, як почала робити нотатки. Максим кілька разів щось коротко підкреслював у програмі, а потім передав її мені.

Біля одного з пунктів він поставив маленьку позначку.

“Послухайте уважно.”

Я здивовано глянула на нього. Він лише ледь кивнув у бік сцени. Після виступу я зрозуміла, чому. Саме ця тема могла стати в пригоді в нашій справі.

Я усміхнулася.

Він помітив.

— Тепер зрозуміли?

— Так.

— Значить, не дарма приїхали.

Я тихо засміялася.

— День тільки почався.

— Саме тому я налаштований оптимістично.

Я вже хотіла відповісти, коли ведучий промовив:

— А зараз запрошую до слова нашого наступного спікера…

У залі пролунали оплески.

Чоловік піднявся на сцену, привітався й одразу почав виступ.

Я уважно слухала. І лише за кілька хвилин відчула на собі чийсь погляд. Спочатку не надала цьому значення. Але коли це повторилося вдруге… Я мимоволі озирнулася.

Через кілька рядів позаду сидів незнайомий чоловік. Наші погляди зустрілися лише на мить. Він ніби впізнав мене. А потім повільно насупився. Наче щось ніяк не сходилося.

Я швидко відвернулася. І чомусь відчула дивний неспокій.

Оплески заповнили залу.

Перший виступ закінчився швидше, ніж я очікувала.

Я закрила блокнот і потягнулася.

— Ну як? — тихо запитав Максим Олегович.

— Чесно?

— Саме так.

— Я думала, буде значно нудніше.

Він усміхнувся.

— Це майже комплімент.

— Це він і є.

У холі вже збиралися люди.

Біля столиків із кавою миттєво утворилися черги.

— Бачите? — кивнув Максим. — Казав же, найважливіша частина форуму.

— Починаю вам вірити.

Ми стали в чергу.

Попереду двоє чоловіків жваво сперечалися про якусь судову справу.

Позаду хтось уже домовлявся про зустріч після завершення заходу.

— Тут усі знають одне одного? — тихо запитала я.

— Майже.

— А якщо ні?

— Після другої кави вже знають.

Я засміялася.

— Це теж негласне правило?

— Абсолютно.

Саме в цей момент хтось легенько торкнувся Максима за плече.

— Максиме, радий бачити.

Я мимоволі зробила крок убік.

До нас підійшов чоловік років п’ятдесяти з привітною усмішкою.

— Доброго дня.

— Доброго, Олександре Васильовичу.

Вони потиснули руки.

— Як справи?

— Як завжди. Роботи більше, ніж часу.

— Це не змінюється.

Чоловік перевів погляд на мене.

— Представиш колегу?

— Софія Коваль. Наш юрист.

— Дуже приємно.

— Навзаєм.

Він уважно подивився на мене.

Лише мить.

Потім усміхнувся.

— Молоді спеціалісти — це добре. Значить, є кому рухати професію далі.

— Сподіваюся, — усміхнулася я.

Коли він пішов, я тихо видихнула.

— Вас тут справді всі знають.

Максим тихо засміявся.

— Не перебільшуйте.

— Я ще жодного разу не бачила, щоб ми пройшли десять метрів без нового знайомства.

— Зараз буде одинадцятий.

Я здивовано подивилася на нього.

— Що?

Він ледь кивнув мені за спину.

— Бо нас уже кличуть.

Я озирнулася.

До нас швидко наближався чоловік років тридцяти п’яти.

— Максиме Олеговичу, нарешті! Я вже думав, що цього року ви вирішили нас проігнорувати.

— Добрий день, Денисе, — усміхнувся Максим і потиснув йому руку.

— Та де там. Без вас ці форуми вже не ті.

— Не перебільшуй.

— Я? Ніколи.

Вони обоє засміялися.

— До речі, — Денис перевів погляд на мене. — Представите?

— Софія Коваль. Юрист нашої компанії.

— Денис Савчук. Працюємо з Максимом Олеговичем уже не перший рік… хоча правильніше сказати, час від часу перетинаємося на таких заходах.

— Дуже приємно.

— Навзаєм.

Він уважно подивився на мене.

— Перший форум?

— Так.

— Тоді можу дати одну пораду.

Я всміхнулася.

— Яку?

— Якщо Максим Олегович після якоїсь доповіді скаже: “Запишіть собі це”, — краще справді запишіть.

Я здивовано подивилася на Максима.

— Настільки все серйозно?

Денис тихо засміявся.

— Повірте, він дуже рідко помиляється.

Максим лише похитав головою.

— Не слухайте його. Він любить перебільшувати.

— Абсолютно ні, — одразу заперечив Денис. — Просто знаю вас давно.