23. Серед знайомих

Максим

Щоразу, коли приїжджав сюди, усе залишалося однаковим.

Та сама парковка. Той самий скляний фасад. Ті самі люди, які ще не встигли зайти всередину й уже встигли обмінятися новинами за рік.

Колись мені це подобалося. Тепер стало звичкою.

Я вимкнув двигун і на кілька секунд залишився сидіти. Поруч Софія уважно дивилася у вікно. Було помітно, що хвилюється. Вона старалася цього не показувати. Але я вже навчився помічати такі дрібниці.

— Приїхали, — сказав я.

Вона глибоко вдихнула.

— Здається… тепер я починаю хвилюватися по-справжньому.

Я ледь усміхнувся.

— Це нормально.

Вона тихо засміялася.

— Ви занадто часто це повторюєте.

— Бо це правда.

Вона кивнула й вийшла з автомобіля.

Я дивився, як вона поправляє ремінець сумки, озирається навколо, ніби намагається запам’ятати кожну деталь.

Колись вона робила так само.

…

Я одразу обірвав цю думку.

Не зараз.

Не тут.

Хоча… саме тут.

Я й досі не розумів, як так вийшло.

Щороку на цей форум зі мною їздила Марта. Цього разу вона залишилася в офісі. Її місце зайняла Софія. Здавалося б, звичайний збіг. Але чомусь я давно перестав вірити у випадковості.

Я зачинив автомобіль і підійшов до неї.

— Готові?

Вона усміхнулася.

— Вибору все одно немає.

— Є.

Вона здивовано глянула на мене.

— Який?

— Зараз зайти всередину або ще п’ять хвилин удавати, що ми дуже уважно розглядаємо парковку.

Вона розсміялася.

— Думаю, другий варіант виглядатиме підозріло.

— Погоджуюся.

— Тоді ходімо.

Ми рушили до входу.

Щойно переступили поріг, у холі нас огорнув приглушений гул голосів.

Біля стійки реєстрації вже вишикувалася невелика черга. Хтось із учасників переглядав програму, хтось жваво обговорював останні зміни в законодавстві, а дехто просто користувався нагодою зустріти старих знайомих.

— Максиме!

Я обернувся.

До нас швидкою ходою прямував чоловік років сорока п’яти.

— Давиде Сергійовичу, — усміхнувся я, потискаючи йому руку.

— Як завжди, без запізнень.

— Ти ж знаєш, не люблю вбігати в зал в останню хвилину.

— А я вже думав, цього року пропустиш.

— Не дочекаєшся.

Він засміявся, а тоді перевів погляд на Софію.

— Представиш?

— Софія Коваль. Юрист нашої компанії.

— Дуже приємно, — сказав він, простягаючи руку.

— Навзаєм.

— Перший форум?

Софія кивнула.

— Не хвилюйтеся. Після першої кави всі почуваються своїми.

— То тут кава — частина програми? — з усмішкою запитала вона.

— Ні, це негласне правило. Хто не випив кави до відкриття — той запізнився, навіть якщо прийшов першим.

Софія тихо засміялася.

— Добре, тоді я вже майже адаптувалася.

— О, це ще тільки початок, — підморгнув Давид. — Побачимося всередині.

Він рушив далі.

Я краєм ока помітив, що Софія трохи розслабилася. Саме на це я й сподівався.

Перший форум завжди здається чимось значно страшнішим, ніж є насправді.

— Бачите? — тихо сказав я, коли ми підійшли до стійки реєстрації. — Поки що все не так страшно.

Вона подивилася на мене й усміхнулася.

— Не поспішайте з висновками. День тільки почався.

Я ледь усміхнувся.

— Це вже звучить як професійний оптимізм.

— Ні. Це обережність.

— Гарна риса для юриста.

— Сподіваюся, — відповіла вона.

Ми отримали бейджі й попрямували до конференц-зали. До початку відкриття залишалося ще кілька хвилин.

Люди зупинялися невеликими компаніями, віталися, жартували, домовлялися зустрітися після першої панелі.

Я впевнено йшов знайомими коридорами. Софія мовчки крокувала поруч, час від часу розглядаючи просторий хол.

— Максиме!

Я озирнувся.

Назустріч ішов Андрій Лисенко.

Ми потиснули руки.

— Давно не бачилися.

— Майже рік, — усміхнувся він.

Його погляд ковзнув до Софії.

— Нова колега?

— Так. Софія Коваль.

— Дуже приємно.

— Навзаєм.

Він ще мить дивився на неї. Ніби намагався щось пригадати. Я помітив це майже одразу.

— Ми випадково раніше не зустрічалися? — запитав він.

Софія трохи розгублено усміхнулася.

— Не думаю.

— Дивно…

Він ледь насупився.

— На мить здалося, що ваше обличчя мені знайоме.

Я відчув, як усередині все напружилося. Софія лише похитала головою.

— Мабуть, просто здалося.

Андрій усміхнувся.

— Можливо. Перепрошую.

Він ще раз потиснув мені руку.

— Побачимося після відкриття.

— До зустрічі.

Я провів його поглядом.

— Таке часто буває? — запитала Софія.

Я змусив себе всміхнутися.

— На таких заходах — постійно.

Вона легко кивнула. Схоже, повірила.

А я вкотре подумав, що випадковості іноді бувають надто невчасними.