22. Ближче, ніж учора

Софія

Будильник продзвенів рівно о шостій.

Цього разу я підвелася майже одразу. На кухні тихо шумів чайник, а за вікном місто лише починало прокидатися.

Я ще раз перевірила документи, ноутбук і теку з матеріалами форуму. Усе було на місці.

Поглянувши на годинник, я вдягнула легкий піджак, узяла сумку й вийшла з квартири.

Ранкове повітря було прохолодним. Таксі приїхало швидко.

Усю дорогу я дивилася у вікно, подумки перебираючи програму форуму.

«Спокійно, Софіє. Це просто робоча поїздка.»

Саме так я повторювала собі вже, мабуть, удвадцяте.

Коли автомобіль зупинився біля офісу, до сьомої тридцять залишалося кілька хвилин.

На парковці було майже порожньо. Лише чорний службовий автомобіль уже чекав біля входу.

Максим Олегович стояв поруч, розмовляючи телефоном.

Побачивши мене, він коротко кивнув. Я відповіла усмішкою.

Закінчивши розмову, він сховав телефон.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку.

— Вчасно.

Я усміхнулася.

— Ви ж самі сказали не запізнюватися.

— Приємно, коли мене слухають.

— Не звикайте.

Він тихо всміхнувся.

— Уже пізно.

Я здивовано глянула на нього.

— Це був жарт?

— Можливо.

— Треба ж… Я вже почала думати, що ви жартуєте лише раз на рік.

— Не перебільшуйте.

— Тобто двічі?

Він похитав головою й відкрив багажник автомобіля.

— Схоже, Марта встигла навчити вас зайвого.

— Вона сказала, що це називається здоровою атмосферою в колективі.

— Я ще поговорю з нею після повернення.

— Передам.

— Не сумніваюся.

Я не втрималася від сміху.

На диво, поруч із ним уже не було того хвилювання, яке переслідувало мене вчора.

Воно поступово змінювалося звичайною цікавістю.

— Готові? — запитав він.

Я кивнула.

— Готова.

Він відчинив дверцята автомобіля.

— Тоді вирушаємо.

Двигун тихо загуркотів, і за кілька секунд офіс залишився позаду.

Автомобіль плавно виїхав із парковки. Перші кілька хвилин ми їхали мовчки. Я дивилася у вікно, де місто поволі залишалося позаду.

Максим Олегович зосереджено стежив за дорогою. Тиша не була незручною. Швидше… незвичною.

Я вже кілька разів ловила себе на думці, що хотіла щось сказати. І щоразу передумувала.

Нарешті він порушив мовчання.

— Ви завжди так хвилюєтеся перед чимось новим?

Я повернула голову.

— Це настільки помітно?

— Не дуже.

Він на мить усміхнувся.

— Але ви вже хвилин десять крутите в руках ручку.

Я опустила очі.

Справді. Навіть не помітила.

Я засміялася й поклала її в сумку.

— Тепер мені ще й соромно.

— Не варто.

— Чому?

— Бо це нормальна реакція.

Я кивнула.

— А ви?

— Що я?

— Хвилювалися перед своїм першим форумом?

Він тихо видихнув.

— Дуже.

Я здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Серйозніше нікуди.

— Не вірю.

— Даремно.

У куточках його губ знову з’явилася ледь помітна усмішка.

— Я тоді навіть переплутав зал, у якому мав виступати.

Я не стримала сміху.

— Ви?

— Так.

— І що було далі?

— Двадцять хвилин уважно слухав лекцію про податкові спори.

— Але ж ви…

— Саме так.

Він коротко глянув на мене.

— Форум був присвячений корпоративному праву.

Я вже сміялася вголос.

— І коли зрозуміли?

— Коли спікер сказав: «На цьому завершуємо тему оподаткування».

Я похитала головою.

— Неочікувано.

— Тому не переживайте.

Він повернув погляд на дорогу.

— У кожного буває перший раз.

Я усміхнулася.

— Дякую.

— За що?

— За те, що тепер мені трохи спокійніше.

Він нічого не відповів.

Лише ледь кивнув.

За вікном уже тягнулися поля, а ранкове сонце повільно підіймалося над горизонтом.

Я сама не помітила, як напруга поступово зникла.

Дорога, яка ще вранці здавалася довгою й незручною, тепер минала майже непомітно.

І я раптом зловила себе на думці, що поруч із Максимом Олеговичем мовчати було так само легко, як і розмовляти.

Минуло ще хвилин двадцять.

Радіо тихо грало десь на фоні, а дорога ставала дедалі вільнішою.

Максим Олегович несподівано порушив тишу.

— Каву п’єте?

Я усміхнулася.

— Це зараз співбесіда?

— Просто запитання.

— П’ю.

— Багато?

— Достатньо, щоб Марта не вважала мене дивною.

Він тихо всміхнувся.

— А вона багато п’є?

— Якщо вірити їй — ні.

Я зробила коротку паузу.

— Якщо дивитися правді в очі — дуже.

Він ледь похитав головою.

— Вірю.

Я засміялася.

— Вона казала, що це професійна необхідність.

— Це вона й мені говорить.

— І ви вірите?

— Уже ні.

Ми обоє розсміялися.

— До речі, — сказав він, — попереду є непогана кав’ярня. Завжди зупиняюся там дорогою.

— Це вже традиція?

— Швидше звичка.

— Тоді я тільки «за».

За кілька хвилин автомобіль плавно звернув із траси. Невелика кав’ярня стояла трохи осторонь дороги. Біля неї вже було кілька машин.

Максим припаркувався й вимкнув двигун.

— П’ять хвилин?

— Домовилися.

Ми зайшли всередину.

У приміщенні пахло свіжою випічкою й меленою кавою.

Я озирнулася. Було затишно.

— Ви поки обирайте, — сказав Максим Олегович . — Я зараз повернуся.

Він відійшов до телефону, який саме задзвонив.

Я підійшла до вітрини.

— Доброго ранку, — усміхнулася бариста.

— Доброго.

Я саме розглядала десерти, коли мій погляд зупинився на маленькій дошці біля каси.

«Фірмове фісташкове морозиво».

Я завмерла. Чомусь усередині щось дивно стиснулося. Перед очима ніби на мить промайнув чийсь сміх.

Теплий літній день. І чийсь голос…

Та вже за секунду все зникло.

— Вам підказати? — почула я голос баристи.