21. Нові обставини

Софія

Ранок почався незвично тихо.

Я щойно поставила чашку кави на стіл, коли Марта зайшла до кабінету.

Без своєї звичної усмішки.

— Доброго ранку, — сказала вона, але голос звучав зовсім не так безтурботно, як зазвичай.

Я уважно подивилася на неї.

— Щось сталося?

Вона зітхнула й сіла поруч.

— Схоже, мені доведеться скасувати поїздку.

— Яку?

— На юридичний форум.

Я згадала, як кілька днів тому Христина згадувала про нього, коли перевіряла якісь бронювання.

— Чому?

— Учора ввечері подзвонила мама. У тата різко змінили дату планової операції. Завтра його кладуть у лікарню.

Я мовчки поклала руку їй на плече.

— Марто…

— Та все буде добре. Лікарі кажуть, що нічого складного. Просто я хочу бути поруч.

— Це правильно.

Вона сумно всміхнулася.

— Просто трохи прикро. Я щороку їжджу на цей форум.

— Щороку?

— Так. Максим Олегович завжди представляє компанію, а з ним їде хтось із юристів. Останні три роки їздила я.

Я кивнула.

— Шкода, що так вийшло.

— Мені теж.

Саме в цю мить до кабінету зазирнула Христина.

— Марто, Максим Олегович просив зайти.

— Уже йду.

Марта підвелася й вийшла.

Я відкрила документи, намагаючись зосередитися на роботі.

Минуло хвилин десять.

П’ятнадцять.

Коли двері знову відчинилися, Марта вже всміхалася. Не так щиро, як завжди. Швидше… з полегшенням.

— Ну? — не витримала я.

— Він мене навіть не сварив.

Я засміялася.

— А мав?

— Через форум? Трохи боялася.

— І що тепер?

— Тепер…

Вона поглянула на мене трохи загадково.

— Здається, у тебе з’явиться невелика пригода.

Я насупилася.

— У мене?

Не встигла вона відповісти, як знову з’явилася Христина.

— Софіє, Максим Олегович просить вас до себе.

Я здивовано переглянулася з Мартою.

Та лише усміхнулася.

— Іди.

— Ти мене зараз лякаєш.

— Потім подякуєш.

Я лише похитала головою й попрямувала до кабінету.

Легко постукала.

— Можна?

— Заходьте, Софіє.

Я зачинила за собою двері.

Максим відклав папку, яку переглядав, і подивився на мене.

— Присядьте.

Я сіла навпроти, ще не здогадуючись, що наступні кілька хвилин змінять мої плани на найближчі дні.

Я сіла навпроти.

Максим на мить відклав документи.

— Думаю, ви вже знаєте, що Марта не зможе поїхати на юридичний форум.

— Так. Вона розповіла.

Він коротко кивнув.

— Щороку компанію на цьому форумі представляю я та один із юристів. Цього разу мала їхати Марта.

Він зробив коротку паузу.

— Але обставини змінилися.

Я уважно слухала.

— Христина та Марта запропонували вашу кандидатуру.

Я здивовано підняла очі.

— Мою?

— Так.

Я на кілька секунд розгубилася.

— Але… я працюю тут зовсім недовго.

— Це правда.

Він спокійно склав руки на столі.

— Саме тому я запитую, а не ставлю перед фактом.

Я мовчала.

— Форум триватиме два дні. Завтра виїзд зранку. Для вас це можливість побачити, як проходять переговори, познайомитися з колегами з інших компаній і трохи краще зрозуміти специфіку роботи.

Я нервово усміхнулася.

— Якщо чесно… це звучить трохи страшно.

У куточках його губ майнула ледь помітна усмішка.

— Уперше майже всім страшно.

— А якщо я щось зроблю не так?

— Не зробите.

Я здивовано подивилася на нього.

Він відповів абсолютно спокійно:

— Ви не їдете туди самі. Я буду поруч.

Чомусь саме ці слова заспокоїли мене більше, ніж будь-які інші.

Я на мить задумалася.

— Якщо ви вважаєте, що я впораюся…

— Вважаю.

Відповідь пролунала настільки швидко, що я навіть не встигла договорити.

На кілька секунд у кабінеті запала тиша.

— Добре.

Я ледь усміхнулася.

— Я поїду.

— Чудово.

Він узяв зі столу теку й простягнув мені.

— Тут програма форуму, список учасників і матеріали, які варто переглянути сьогодні.

Я взяла папку.

— Дякую.

— І ще одне.

Я вже майже підвелася.

— Так?

— Виїжджаємо о сьомій тридцять.

Я округлила очі.

— Так рано?

— Дорога займає майже три години.

Я тихо зітхнула.

— Тоді кава мені точно знадобиться.

Він несподівано всміхнувся. Не стримано, як зазвичай. По-справжньому. Лише на мить.

— До завтра, Софіє.

— До завтра, Максиме Олеговичу.

Я вийшла з кабінету, міцніше притискаючи теку до себе. Щойно зачинилися двері, Марта вже чекала біля мого столу.

— Ну?

Я подивилася на неї з удаваною серйозністю.

— Це все була твоя ідея?

Вона невинно кліпнула.

— Можливо.

— Марто…

— Що? Я просто сказала правду.

— Яку саме?

Вона усміхнулася.

— Що ти впораєшся краще, ніж думаєш.

Я похитала головою.

— Тепер, якщо щось піде не так, я знаю, кого звинувачувати.

— Не хвилюйся.

Марта підморгнула.

— Якщо щось піде не так, звинуватимо Максима Олеговича.

Я розсміялася.

— Ти безнадійна.

— Зате тобі вже не так страшно.

Я хотіла відповісти, але зрозуміла, що вона має рацію. Страх нікуди не зник. Та поруч із ним з’явилося ще одне відчуття. Передчуття.

Ніби ця поїздка змінить набагато більше, ніж просто мої робочі будні.

Марта ще щось розповідала про форум — кого варто слухати, де найкраща кава і чому після першої лекції всі дружно тікають на перерву.

Я слухала її впіввуха.

Погляд знову й знову падав на теку, що лежала переді мною.

«Юридичний форум».

Ще вчора це були просто слова. А сьогодні вони раптом стали моїми планами.

Я відкрила програму. Перегорнула першу сторінку. Потім другу. Усередині лежав невеликий бейдж учасника.

Софія Коваль.