20. Відбитки пам’яті

Максим

Двері кабінету тихо зачинилися. Я ще кілька секунд стояв нерухомо. Перед очима знову виник той самий момент. Софія. Фотографія в її руках.

На щастя, вона не встигла нічого роздивитися. Але цього вистачило, щоб змусити мене втратити самовладання.

Я обережно взяв фотографію до рук. Кутики давно стерлися. Папір уже не був таким білим, як колись.

Мимоволі всміхнувся.

Вісім років.

***
— Стій!

— Не хочу.

— Софіє…

Вона лише засміялася й побігла ще швидше.

— Якщо зараз упадеш, я навіть не допоможу.

— Допоможеш!

— Звідки така впевненість?

Вона обернулася просто на ходу.

— Бо ти завжди допомагаєш.

У цю ж мить позаду почувся знайомий голос:

— Не рухайтесь!

Ми обоє здивовано озирнулися.

Клац.

— Готово! — задоволено вигукнув хтось із друзів, опускаючи фотоапарат.

— Тільки не кажіть, що знову сфотографували нас без дозволу, — пробурмотів я.

Софія засміялася ще голосніше.

— Зате тепер у нас буде ще один гарний спогад.

***
 

Я повільно провів пальцем по фотографії. Тоді ніхто з нас навіть не здогадувався… Що саме цей спогад одного дня залишиться лише зі мною.

Дивно, як один клаптик паперу може втримати більше спогадів, ніж ціле життя.

Я ледь усміхнувся. Колись думав, що зможу її позбутися. Не зміг. Заховав. Подалі від очей. Але не від себе.

Я поклав фотографію назад і повільно зачинив шухляду. Ніби разом із нею можна було сховати й минуле.

Не можна.

Я підійшов до вікна. Унизу поспішали люди. Хтось сміявся. Хтось говорив телефоном. Для них це був звичайний день. Для мене — ні.

Бо вперше за багато років минуле опинилося так близько. Занадто близько.

Я заплющив очі.

“Що буде, коли вона дізнається?”

Це запитання я ставив собі сотні разів. І жодного разу не знайшов відповіді. Можливо, вона просто піде. Можливо, навіть не захоче вислухати.

А може…

Я різко обірвав власні думки. Ні. Я не мав права зараз про це думати. Не тоді, коли вона нарешті навчилася щиро усміхатися. Не тоді, коли знову почала будувати своє життя. Я не міг зруйнувати його вдруге.

У двері постукали.

— Максиме Олеговичу, клієнти вже чекають у переговорній.

— Уже йду.

Я поправив піджак, узяв теку зі столу й ще раз кинув погляд на замкнену шухляду.

Минуле нікуди не зникло. Воно просто терпляче чекало.

І я дедалі більше боявся тієї миті, коли Софія нарешті поставить правильне запитання.

Вийшовши з кабінету попрямував коридором до переговорної. Працівники віталися, хтось ставив запитання, секретарка передала кілька документів на підпис. Я відповідав майже машинально. Так само, як робив це сотні разів.

Ніщо не змінилося. Принаймні так могло здатися з боку.

Переговори тривали майже годину. Новий клієнт. Черговий договір. Умови співпраці. Цифри. Терміни.

Я чув кожне слово. І водночас ловив себе на тому, що думками знову повертаюся до кабінету. До фотографії. До Софії.

— Максиме Олеговичу?

Я підвів голову.

— Перепрошую. Повторіть, будь ласка.

Клієнт усміхнувся й ще раз пояснив свою пропозицію. Такого зі мною майже не траплялося. Я ніколи не втрачав нитку розмови.

Сьогодні — вперше за дуже довгий час.

Коли зустріч закінчилася, я ще ненадовго залишився в переговорній. На столі лежав забутий кимось блокнот. Поруч — майже порожня чашка кави.

Звичайні дрібниці. Саме такі дрібниці чомусь найчастіше нагадували про минуле.

Я гірко всміхнувся.

— Ти зовсім втрачаєш контроль, Максиме…

Слова прозвучали тихо. Лише для мене. Я провів долонею по обличчю й повільно видихнув.

Ні. Так не можна.

Я сам колись ухвалив це рішення. І мав жити з його наслідками. Навіть якщо вони щодня стоятимуть за кілька метрів від мого кабінету.

Я повернувся до робочого столу. На ньому вже лежала нова папка з документами. Зверху акуратним почерком було написано:

«Перевірено. Софія Коваль.»

Я мимоволі всміхнувся. Рівно настільки, щоб цього ніхто не побачив. Провів пальцями по краю папки.

— Молодець…

Слово зірвалося майже беззвучно.

За мить я відкрив документи. Попереду був ще довгий робочий день. І це було навіть добре. Бо робота залишалася єдиним місцем, де я ще міг змусити себе не думати про те, що одного дня минуле все одно нас наздожене.