19. Між рядками

Софія

— Ні, Марто, я не вірю, що ти добровільно прийшла на роботу на двадцять хвилин раніше.

— А це не добровільно, — навіть не підвела вона голови від монітора. — Мене змусила кава.

Я поставила свою чашку на стіл.

— Кава?

— Саме так. Вдома закінчилася. Довелося їхати раніше, щоб купити по дорозі.

Я засміялася.

— Дуже поважна причина.

— Не смійся. Без неї я взагалі не функціоную.

— Це зараз було офіційне зізнання?

— Абсолютно.

Я лише похитала головою й увімкнула комп’ютер.

Поки завантажувалася система, Христина привіталася з кимось біля входу, у приймальні задзвонив телефон, а за вікном місто вже остаточно прокинулося.

Звичайний робочий ранок.

— От тепер можна працювати, — Марта зробила ще один ковток кави.

— До цього ти лише робила вигляд?

— Саме так.

— Добре, що ти чесна.

— Це моя головна професійна навичка.

Я не стримала сміху.

Саме в цей момент повз наші столи пройшов Максим Олегович.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповіли ми майже одночасно.

Він коротко кивнув і зайшов до свого кабінету.

Марта нахилилася до мене.

— Бачила?

— Що?

— Він сьогодні в гарному настрої.

— Ти це по чому визначила?

— Привітався на пів секунди довше.

— Марто…

— Не смійся. Я вже майже вивчила його міміку.

— Це лякає.

— Мене теж.

Ми обидві засміялися.

До обіду роботи було більше, ніж зазвичай.

Документи змінювали один одного, телефони не замовкали, а я вже майже не губилася серед договорів і додатків.

Навпаки.

Мені починало подобатися знаходити неточності.

— Софіє.

Я підняла голову.

Максим Олегович стояв біля нашого столу.

— Коли завершите перевірку, зайдіть до мене.

— Добре.

Він уже хотів піти, але ніби щось пригадав.

— І візьміть примірник договору для клієнта.

— Звичайно.

Щойно він відійшов, Марта усміхнулася.

— Ну все.

— Що?

— Офіційно перейшла на новий рівень довіри.

— Ти це зараз вигадала.

— Можливо.

— Марто…

— Добре-добре. Але все одно приємно, правда?

Я нічого не відповіла.

Бо… було.

За пів години я постукала у двері.

— Можна?

— Заходьте.

Я поклала папку перед Максимом. Він уважно переглянув документи.

— Тут усе добре.

— Я ще раз перевірила останній додаток.

— Помітив.

Я ледь усміхнулася.

— Уже починаю звикати.

— До чого?

— До того, що ви все помічаєте.

Він на секунду підняв очі.

— Це частина моєї роботи.

— А я думала, ви просто дуже прискіпливий.

— І це теж.

Я тихо засміялася.

У цей момент задзвонив його телефон.

Максим глянув на екран.

— Перепрошую. Одну хвилину.

Він вийшов із кабінету, відповідаючи на дзвінок.

Я зробила крок до дверей. Та в ту ж мить легкий протяг перегорнув папери на столі. Щось невелике зісковзнуло на підлогу.

— Ой…

Я нахилилася.

Це був не документ. Невелика фотографія. Стара. Вона лежала зображенням донизу. Я машинально перевернула її, щоб покласти назад. І завмерла.

 Літній вечір. Набережна. Хтось сміявся. Фото було зроблене здалеку, тому облич майже не було видно. Лише силует хлопця… І дівчини, яка тримала в руках морозиво.

Чомусь у грудях неприємно кольнуло. Ніби ця мить була мені знайома. Хоча я була впевнена… Що бачила цю фотографію вперше.

— Софіє.

Я різко обернулася.

Максим стояв у дверях. Його погляд одразу зупинився на фотографії. На одну коротку мить він змінився. Наче час раптом відкинув його на багато років назад. Та це тривало лише секунду.

Підійшовши простягнув руку.

— Дякую.

Я швидко віддала фотографію.

— Вибачте… вона випадково впала.

— Знаю.

Він поклав її до шухляди столу й обережно зачинив.

— Це особиста річ.

— Перепрошую…

— Нічого страшного.

Його голос знову став звичним.

Спокійним.

Наче тих кількох секунд і не було. Я побажала гарного дня й вийшла.

До самого вечора я кілька разів згадувала ту фотографію.

Дивно.

Я майже нічого не встигла роздивитися. Але відчуття було таким…

Ніби вона приховувала значно більше, ніж звичайний спогад.

І вперше відтоді, як я почала працювати тут, мені стало цікаво не лише те, який Максим Олегович зараз.

А й ким він був колись.