18. Відлуння

Максим

***

— Якщо ти ще раз так зробиш, я ображуся.

Софія стояла посеред тротуару, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене з удаваною суворістю.

— Через що цього разу?

— Через те, що ти знову вирішив за мене.

Я підняв пакет із морозивом.

— Я просто купив тобі фісташкове.

— А якщо я хотіла шоколадне?

— Учора ти сказала, що фісташкове — найкраще.

Вона на секунду замовкла, а потім ледь примружила очі.

— Це була перевірка.

— Серйозно?

— Звісно.

— І який результат?

Вона розсміялася так щиро, що я й сам не стримав усмішки.

— Ти неймовірний.

— Це добре чи погано?

Вона зробила вигляд, що замислилася.

— Поки що сама не знаю.

Я простягнув їй морозиво.

— Тримай. Як компенсацію.

Вона взяла його й усміхнулася.

— Домовилися.

***

Я повільно заплющив очі, ніби намагаючись відігнати спогад. Не допомогло.

Минуле останнім часом поверталося надто часто. І щоразу — дедалі живіше.

— Максиме Олеговичу?

Я підняв голову. У дверях стояла Марта.

— Маю невелику проблему.

— Слухаю.

— Через годину потрібно підготувати матеріали до зустрічі з партнерами. Я мала цим займатися, але нотаріус переніс час, і мені доведеться їхати просто зараз.

— Хто залишається?

— Софія.

Я кілька секунд мовчав.

— Добре. Нехай зайде.

За хвилину у двері тихо постукали.

— Можна?

— Заходьте.

Софія обережно зачинила двері.

— Марта сказала, що потрібна моя допомога.

— Так. Потрібно підготувати матеріали до переговорів. Нічого складного, але часу небагато.

— Добре.

Ми перейшли до переговорної.

На великому столі вже лежали договори, презентації та кілька папок із документами.

— Ось ці потрібно розкласти за порядком денним.

— Зрозуміла.

Кілька хвилин ми працювали мовчки.

Я переглядав договори, а Софія швидко сортувала документи.

Раптом вона насупилася.

— Мені здається… або ця папка вже втретє опиняється не на своєму місці?

Я підняв очі.

— Не здається.

— Тобто вона сама подорожує?

— Підозрюю, що винен неофіційний закон усіх офісів.

Вона усміхнулася.

— Який саме?

— Документ, який потрібен найбільше, завжди лежить не там.

— А я вже думала, що це тільки мені так щастить.

— Ні. Це стаж роботи.

Вона тихо засміялася.

— Значить, мені ще є куди рости.

— Повірте, не поспішайте.

Вона здивовано підняла брови.

— Чому?

— Бо з досвідом починаєш шукати документи ще до того, як їх загубив.

Софія засміялася вже голосніше.

— Добре… цього мене ще не навчили.

— І нехай.

На кілька секунд у переговорній стало напрочуд легко. Без офіційності. Без напруження. Лише звичайна розмова між двома людьми.

Саме це й насторожувало найбільше.

— Готово.

Софія поклала останню папку.

— Перевіримо ще раз?

— Ви завжди все перевіряєте двічі?

Вона трохи ніяково усміхнулася.

— Якщо чесно… так.

— Чому?

— Не люблю припускатися помилок.

Я кілька секунд дивився на неї. Колись вона сказала мені майже ті самі слова. Тільки тоді усміхнулася й додала:

“Якщо вже щось робити, то нормально.”

Вона цього не пам’ятала. А я пам’ятав навіть інтонацію.

— Це хороша звичка, — спокійно відповів я.

— Сподіваюся.

Ми ще раз переглянули матеріали. Усе було готово.

Софія вже взялася за ручку дверей, коли обернулася.

— До речі…

— Так?

— Дякую.

— За що?

— За те, що не страшно ставити запитання.

Я ледь усміхнувся.

— Так і має бути.

Вона кивнула.

— Гарного дня, Максиме Олеговичу.

— І вам, Софіє.

Двері тихо зачинилися. Я ще кілька секунд дивився на порожню переговорну.

Колись між нами не було цієї офіційності. Не було дистанції. Не було слів «Максиме Олеговичу». Був лише сміх. І життя, яке ми будували так легко, ніби попереду в нас була ціла вічність.

Тепер залишилося тільки відлуння. І секрет, який знав лише я.