17. Знайоме відчуття

Софія

Наступні кілька днів промайнули швидше, ніж я очікувала.

Новий проєкт поступово набирав обертів, і роботи ставало дедалі більше. Дивно, але це вже не виснажувало. Навпаки — подобалося відчуття, що мені довіряють.

— Софіє, можеш перевірити ще цей додаток до договору? — Марта простягнула мені папку.

— Звісно.

— Не поспішай. Краще зайвий раз перечитай.

— Уже звичка.

— Це добре.

Я всміхнулася й узялася до роботи.

Ближче до обіду Христина визирнула з приймальні.

— Софіє, Максим Олегович просить тебе зайти.

Я машинально поправила волосся.

— Добре.

Тепер я вже не відчувала того страху, що був у перший день. Хвилювання залишилося, але воно стало іншим. Швидше бажанням усе зробити правильно.

Я тихо постукала.

— Можна?

— Заходьте.

Максим сидів за столом, переглядаючи документи.

Побачивши мене, відклав папку.

— Присядьте.

Я сіла навпроти.

— Новий проєкт поступово переходить у активну фазу.

Я уважно слухала.

— Наступного тижня буде кілька зустрічей із партнерами. Частину документів готуватимете ви разом із Мартою.

— Добре.

— Це вже трохи відповідальніша робота.

— Я розумію.

Він кілька секунд дивився на мене, ніби оцінюючи мою реакцію.

— Якщо щось буде незрозуміло, не мовчіть.

— Обов’язково.

— Помилки можна виправити. Набагато гірше — не поставити запитання вчасно.

Я кивнула.

— Дякую.

— І ще…

Він на мить замовк.

— Ви швидко вчитеся.

Я навіть не відразу знайшла, що відповісти.

— Це… приємно чути.

— Це факт.

Його голос, як завжди, залишався рівним і спокійним.

Але чомусь саме зараз мені здалося, що в цих словах було щось більше, ніж проста оцінка роботи.

Повертаючись до свого столу, я помітила, що Марта вже уважно за мною спостерігає.

— Ну?

Я засміялася.

— У тебе сьогодні тільки одне слово?

— Воно прекрасно працює.

— Максим Олегович просто пояснив, що буде більше роботи.

— І все?

— І… сказав, що я швидко вчуся.

Марта задоволено всміхнулася.

— Оце вже більше схоже на нього.

— У сенсі?

— Він дуже рідко когось хвалить.

— Справді?

— Повір мені.

Я замислилася.

Чомусь від цього похвала стала ще ціннішою.

Після обіду офіс ненадовго стих.

Я саме перевіряла цифри в таблиці, коли раптом почула знайомий голос.

— Максиме Олеговичу.

Я мимоволі підняла голову.

Біля кабінету стояв літній чоловік.

Максим вийшов назустріч.

— Доброго дня.

— Доброго.

Вони кілька хвилин щось обговорювали, після чого рушили до переговорної. Я вже хотіла повернутися до роботи, коли чоловік, проходячи повз, раптом уважно подивився на мене.

Зупинився. Нахмурився.

— Перепрошую…

Я підняла очі.

— Ми випадково раніше не зустрічалися?

Я розгублено всміхнулася.

— Думаю, ні.

Він ще кілька секунд дивився на мене.

— Дивно…

Максим, який ішов поруч, майже непомітно перевів погляд із чоловіка на мене.

— Іване Петровичу.

Його голос прозвучав спокійно, але трохи твердіше.

— Нам уже час.

— Так… звісно.

Чоловік кивнув і більше нічого не сказав.

Та коли вони зайшли до переговорної, я ще довго не могла позбутися дивного відчуття.

— Щось сталося?

Голос Марти повернув мене до реальності.

— Ні…

Я похитала головою.

— Просто той чоловік сказав, що ніби десь мене бачив.

— Таке буває.

— Мабуть…

Я знову опустила погляд на документи. Але зосередитися вже не виходило.

Увечері, коли я поверталася додому, ця коротка розмова чомусь не виходила з голови.

“Ми випадково раніше не зустрічалися?”

Дивне запитання.

Останнім часом мені вже вдруге здавалося, ніби люди дивляться на мене так, наче знають значно більше, ніж говорять.

Я дістала ключі від квартири. У голові раптом майнула картинка. Сходи. Сонячний день. Чиїсь розсипані аркуші. Чоловіча рука, що простягає зошит.

Я різко зупинилася. Спогад був таким швидким, що за мить розчинився, ніби його й не було.

Я заплющила очі, намагаючись повернути його. Даремно. Лише дивне відчуття знайомості, яке неможливо було пояснити.

І вперше за довгий час я поставила собі запитання, яке не давало спокою до самої ночі.

А якщо я справді когось забула?..