16. Звичайний день

Софія

Після вихідних понеділок уже не здавався таким важким.

Я навіть не помітила, як дорога до офісу стала звичною. Та сама кав’ярня на розі, той самий охоронець, який уже впізнавав мене й щоранку вітався, ті самі двері, що більше не викликали хвилювання.

— Доброго ранку, Софіє!

— Доброго ранку.

Марта вже сиділа за столом із чашкою кави.

— Ну що, відпочила?

— Здається, так.

— Це добре. Бо сьогодні в нас буде цікаво.

Я насторожилася.

— У твоєму виконанні слово «цікаво» звучить небезпечно.

Марта засміялася.

— Не хвилюйся. Просто новий проєкт. Доведеться трохи більше попрацювати.

— Уже не так страшно.

— О, дивіться-но! Хто це тут став упевненою в собі?

Я лише усміхнулася.

До одинадцятої години офіс працював у звичному ритмі.

Телефони дзвонили майже без упину.

Христина щось швидко друкувала, Марта обговорювала деталі договору з юристами, а я перевіряла документи, які потрібно було підготувати до післяобідньої зустрічі.

— Софіє.

Я підняла голову.

Максим Олегович стояв біля нашого столу.

— Так?

— Коли завершите з договорами, занесіть їх, будь ласка, до мене.

— Добре.

Він коротко кивнув і так само спокійно пішов далі.

Марта ледь усміхнулася.

— Бачиш?

— Що?

— Уже дає тобі документи напряму.

— І що це означає?

— Що починає довіряти.

Я подивилася на стос паперів.

Чомусь від цих слів захотілося перевірити кожен аркуш ще уважніше.

За пів години я постукала у двері кабінету.

— Можна?

— Заходьте.

Максим саме розмовляв телефоном.

Побачивши мене, він жестом показав залишити папку на столі.

Я тихо підійшла. Не хотілося заважати.

Поклавши документи, уже збиралася вийти, коли випадково помітила, що один із аркушів лежить окремо від інших. На ньому не вистачало підпису.

Я вагалася лише секунду.

Обережно поклала його поверх папки, щоб він не загубився.

Максим саме завершив розмову.

— Дякую.

Я вже хотіла відповісти, коли він узяв до рук документи. Перегорнув кілька сторінок. Потім затримався на останньому аркуші.

— Добре, що звернули увагу.

Я здивовано подивилася на нього.

— Там не було підпису.

— Саме так.

Він підписав документ і відклав ручку.

— Більшість просто поклали б папку й пішли.

Я трохи зніяковіла.

— Мені здалося, що це важливо.

У куточках його губ ледь помітно з’явилася усмішка.

— Ви правильно подумали.

Знову це слово.

Правильно.

Я чомусь знову запам’ятала його.

— Гарної роботи, Софіє.

— І вам.

Коли я повернулася до свого столу, Марта навіть не підняла голови від монітора.

— Ну?

— Що «ну»?

— Судячи з обличчя, тебе або насварили, або похвалили.

— Друге.

— Так і знала.

Я сіла на своє місце.

— Невже це так помітно?

— Софіє…

Марта усміхнулася.

— Ти ще не навчилася приховувати емоції.

Я тихо засміялася.

— Значить, є над чим працювати.

— Не поспішай.

— Чому?

— Бо щирість — рідкісна риса. Не всі її зберігають.

Я замовкла.

Можливо, вона мала рацію.

Робочий день закінчився трохи пізніше, ніж зазвичай.

Коли я вийшла з офісу, вечірнє повітря вже стало прохолодним.

Телефон одразу завібрував.

Олег.

— Привіт.

— Ти ще біля офісу?

— Так.

— Не йди.

Я здивовано зупинилася.

— Чому?

— Бо я за дві хвилини буду.

— Серйозно?

— Подивись ліворуч.

Я обернулася.

За кілька метрів від мене вже зупинявся знайомий автомобіль.

Олег опустив вікно.

— Ну що, пані юристко, підвезти додому?

Я засміялася.

— Ти невиправний.

— Зате вчасний.

Я сіла в машину. Олег рушив із місця й, усміхаючись, подивився на мене.

— Ну, розповідай.

— Про що?

— Як минув день.

Я почала говорити про роботу. Про новий проєкт. Про Марту, яка вкотре знайшла спосіб пожартувати навіть у найнапруженіший момент. Про клієнтів, договори, нескінченні папки, які сьогодні, здається, тільки й робили, що множилися.

Олег уважно слухав, час від часу ставив запитання, сміявся разом зі мною.

Поруч із ним усе було легко. Звично. Спокійно.

Я дивилася у вікно на вечірній Київ, що повільно плив повз нас.

Телефон тихо завібрував.

Робочий чат.

Я машинально відкрила повідомлення.

“Максим Олегович: Завтра нарада переноситься на 09:30. Прошу всіх врахувати зміни.”

Усього кілька слів.

Звичайне робоче повідомлення.

Я швидко заблокувала телефон і поклала його до сумки.

— Щось важливе? — запитав Олег.

— Ні, просто змінили час ранкової наради.

— Тоді добре.

Я усміхнулася й знову перевела погляд у вікно.

Чомусь мені здалося дивним, що серед десятків повідомлень за день саме це я прочитала так уважно.

І ще дивнішим було те, що я навіть не замислилася — чому.