15. Інший бік

Максим

Понеділки завжди починалися однаково.

Будильник. Кава. Тренування. Робота.

Мій день давно жив за цим ритмом. І, якщо чесно, мене це влаштовувало. Передбачуваність давала відчуття контролю. А я любив контролювати все. Майже все.

Будильник задзвонив о шостій ранку, але я прокинувся ще до нього. Кілька секунд просто лежав, дивлячись у стелю.

За вікном повільно починало світати. Київ ще не встиг прокинутися повністю, і в цій ранковій тиші було щось спокійне.

Я підвівся, швидко зібрався і вже за кілька хвилин був на кухні. Кава стала першою річчю, яку я робив щоранку. Не через залежність. Просто мені подобався цей короткий момент тиші перед початком дня.

Поки кавоварка працювала, я переглянув повідомлення на телефоні. Кілька робочих листів. Нагадування про зустрічі. Повідомлення від Андрія. Я вже збирався відкласти телефон, коли він знову завібрував. Цього разу — мама. Я усміхнувся й відповів.

— Доброго ранку.

— Ти вже встав?

— Мамо, ти телефонуєш о сьомій.

— Саме тому й питаю.

Я тихо засміявся.

— Так, я вже встав.

— А поснідав?

Я подивився на чашку кави в руці.

— Зараз.

На іншому кінці запанувала тиша.

Я знав цю тишу.

— Максиме.

— Що?

— Тільки не кажи мені, що кава — це сніданок.

Я не стримав усмішки.

— Я навіть не встиг цього сказати.

— Але подумав.

— Можливо.

— От бачиш.

Я відкрив холодильник.

— Добре. Зроблю щось поїсти.

— Молодець.

— Ти зараз звучиш так, ніби я щойно самостійно склав іспит.

— Для тебе приготувати нормальний сніданок — це майже досягнення.

Я похитав головою.

— Дякую за віру в мене.

Мама засміялася.

Іноді з нею все було просто. Без зайвих слів. Без необхідності щось пояснювати.

— Як ви з татом?

— Добре. Твій тато зранку вже щось майструє.

— Що цього разу?

— Не знаю. Але він сказав, що це «дуже важливо».

— Тобто, швидше за все, не дуже.

— Саме так.

Я засміявся.

Мій батько був людиною, яка могла перетворити звичайний ремонт на цілий проєкт.

— Ти приїдеш на вихідних?

Я на мить замовк.

— Навряд. Через кілька днів їду у відрядження, тому до того треба закрити всі справи.

— Он як. І надовго?

— На кілька днів.

— Шкода. Ми з татом якраз думали, що ти заїдеш.

Я усміхнувся.

— Як повернуся, обов’язково приїду.

— Справді?

— Справді.

— Ловлю тебе на слові.

— Лови.

Мама тихо засміялася.

— Добре. Тоді будемо чекати.

— Домовилися.

 Після кількох хвилин розмови ми попрощалися.

Я поклав телефон на стіл і ще кілька секунд стояв на кухні. Можливо, саме такі звичайні розмови і нагадували мені, що життя — це не лише робота. Хоча я часто про це забував.

Я допив каву, взяв ключі й вийшов із квартири.

Попереду був новий тиждень.

І я був упевнений, що він нічим не відрізнятиметься від попереднього.

Я виїхав із підземного паркінгу саме тоді, коли місто починало оживати.

Світлофор за світлофором. Знайомий маршрут. Ті самі перехрестя, повз які я проїжджав майже щодня.

По радіо тихо грала якась ранкова програма, але я майже не вслухався. Натомість подумки переглядав план на день.

Переговори. Два дзвінки з партнерами. Зустріч із фінансовим відділом.

До обіду потрібно було переглянути новий пакет договорів, а після — обговорити деталі проєкту з командою.

Звичайний понеділок. Саме такі дні мені подобалися найбільше. Без несподіванок.

— Доброго ранку, Максиме Олеговичу.

— Доброго.

Охоронець привітався, відчиняючи турнікет. Я коротко кивнув і попрямував до ліфта.

Двері саме зачинялися, коли хтось швидко підійшов.

— Зачекайте!

Я натиснув кнопку.

До кабіни встиг заскочити Андрій.

— Якби не ти, довелося б чекати цілих тридцять секунд, — видихнув він.

— Трагедія.

— Саме так.

Ліфт рушив угору.

— До речі, — Андрій глянув на мене. — Ти хоч раз запізнювався на роботу?

Я замислився.

— Не пригадую.

— Я так і знав.

— А ти?

— Один раз.

— І що сталося?

— Проспав.

Я скоса подивився на нього.

— Не дивись так. Це було років п’ять тому.

— Але ж було.

— От бачиш, я чесна людина.

Двері ліфта відчинилися.

— Не перебільшуй, — усміхнувся я.

— О, це вже майже комплімент.

Я лише похитав головою.

Іноді мені здавалося, що Андрій спеціально говорив дурниці лише для того, щоб перевірити, чи вмію я усміхатися.

На поверсі вже було людніше. Колеги один за одним заходили до офісу, вітаючись між собою.

Христина розкладала документи на стійці адміністратора.

— Доброго ранку, Максиме Олеговичу.

— Доброго.

— На дев’яту годину все підтверджено.

— Добре.

Я вже хотів зайти до кабінету, коли почув знайомий голос.

— Привіт, Марто!

Я мимоволі озирнувся.

Софія саме заходила до офісу з паперовою склянкою кави в руках. Вона щось сказала Марті, і та відразу розсміялася.

— Нарешті! Я вже думала, ти вирішила продовжити вихідні.

— Не дочекаєшся.

— Шкода.

Вони ще перекинулися кількома словами й попрямували до своїх столів.

Я відвернувся. Минув лише тиждень. Але тепер Софія почувалася тут значно впевненіше. Вона вже не озиралася навколо, ніби боялася зробити щось не так. Не соромилася заговорити першою. І, що найважливіше, почала усміхатися. Такі зміни завжди помітні. Особливо керівнику.

Я зайшов до кабінету й поклав телефон на стіл. За кілька хвилин день остаточно набрав звичного темпу.

Перший дзвінок. Потім другий. Папки з документами поступово змінювали одна одну, а на столі майже не залишалося вільного місця.

Близько одинадцятої у двері постукали.

— Маєте хвилину, Максиме Олеговичу?

— Так, заходьте.

Марта поклала переді мною кілька договорів.