14. Тиша, до якої звик

Максим

Неділя завжди була для мене однаковою. Єдиний день, коли можна було не вдягати костюм. Не поспішати до офісу. Не відповідати на десятки дзвінків.

Я повернувся додому вже після тренування. Кинув ключі на тумбу біля входу й на мить завмер. У квартирі, як завжди, панувала тиша. Колись вона мене дратувала. Тепер стала звичною.

Я зняв піджак спортивної куртки, пройшов на кухню й поставив чайник.

Готувати щось складне не хотілося. Я зробив собі легку вечерю, налив каву й вийшов на терасу. Звідси відкривався майже весь вечірній Київ.

Місто жило. Поспішало. Світило тисячами вогнів.

А я вже давно перестав бути частиною цього ритму. Моя робота давно стала моїм життям. І, мабуть, мене це влаштовувало. Принаймні я так думав.

Телефон коротко завібрував.

Андрій.

— Привіт.

— Не заважаю?

— Ні.

— Завтра не забудь, що о дев’ятій приїжджають представники нового проєкту.

— Уже підготувався.

— Навіть не сумнівався.

Я всміхнувся.

— Це все?

— Хотів переконатися, що ти хоч сьогодні не сидиш в офісі.

— Сьогодні — ні.

— Уже прогрес.

— Добраніч, Андрію.

— До завтра.

Розмова тривала менше хвилини. Саме тому ми й залишалися друзями стільки років. Ми ніколи не говорили більше, ніж було потрібно.

Я відклав телефон і повернувся до ноутбука. Попереду був новий робочий тиждень. 
Нові зустрічі. 

Нові переговори. 
Нові рішення. 
Я відкрив графік. Погляд ковзав рядками. 

Одна зустріч. 
Друга. 
Третя. 
Потім список працівників, які працюватимуть над новим контрактом.

Я машинально переглядав прізвища. І раптом затримався.

Софія Коваль.

Лише два слова. Але чомусь я перечитав їх двічі.

Я повільно закрив ноутбук.

— Дурниці…

Тихо сказав сам собі. Вона лише нова співробітниця. Хороший спеціаліст. Не більше.

Я підвівся й підійшов до книжкової шафи. Потрібно було знайти одну папку. Відчинив нижню шухляду.

Папки лежали акуратно складені одна біля одної. Та між ними випадково виглядала стара фотографія.

Я завмер.

Навіть не пам’ятав, коли востаннє тримав її в руках. Кілька секунд дивився. Потім обережно дістав. 
На фото було шумно. Весело. Студентський двір. Вересневе сонце. Посвята першокурсників.

Я легко усміхнувся.

***
Пам’ятаю той день так, ніби він був учора. Я саме виходив із головного корпусу, коли поруч почувся глухий звук. На сходах розсипалися конспекти. Аркуші підхопив легкий вітер.

— Ну от…

Тихий жіночий голос прозвучав із легким розпачем.

Я машинально нахилився. Підняв кілька зошитів.

— Це, здається, ваші.

Дівчина швидко присіла навпочіпки, збираючи аркуші.

— Дякую… Я така незграбна сьогодні.

Я простягнув їй останній зошит. Лише тоді вона підняла голову. Темне, трохи хвилясте волосся спадало на плечі, а карі очі світилися таким теплом, ніби вона посміхалася всьому світові. І така щира усмішка, ніби ми були знайомі вже давно.

— Софіє!

Хтось покликав її з іншого боку подвір’я.

Вона озирнулася.

— Уже йду!

Потім знову подивилася на мене.

— Дякую ще раз.

Вона побігла до друзів. А я ще кілька секунд стояв на сходах. Сам не розуміючи, чому дивлюся їй услід.

***

Я опустив фотографію. Минуло вісім років. Здавалося, життя давно розставило все по своїх місцях. У кожного з нас з’явився свій шлях. Своя робота. Своя відповідальність. І все ж…

Доля знову звела нас під одним дахом. Тільки тепер усе було інакше. Я більше не був студентом. Вона більше не була тією дівчиною з розсипаними конспектами.

Я поставив фотографію на місце й повільно зачинив шухляду. 
Колись я думав, що пам’ять — це вибір. Що можна просто вирішити забути. Та, схоже, деякі люди залишаються з тобою не тому, що ти цього хочеш. А тому, що одного разу стали частиною тебе.