13. Крок за кроком

Крок за кроком

Софія

Понеділки завжди здавалися мені найважчими. Але сьогодні все було інакше. Я вийшла з дому трохи раніше, ніж зазвичай. Не тому, що боялася запізнитися. Просто хотілося пройтися пішки.

Ранкове місто ще тільки прокидалося. Біля кав’ярні на розі вже стояло кілька людей, і я, не задумуючись, стала в чергу.

— Доброго ранку, — усміхнулася дівчина за касою.

— Доброго.

— Вам капучино?

Я здивовано підняла брови.

— Ви запам’ятали?

— Ви вже майже наша постійна гостя.

Я засміялася.

— Тоді так. Капучино.

Взявши паперову склянку, я ще кілька хвилин ішла повільно, вдихаючи аромат кави.

Минув лише тиждень.

А здавалось, ніби життя вже почало змінюватися.

— Доброго ранку!

— Привіт, Софіє!

Я вже звично відповідала на привітання колег. Ще зовсім недавно мені хотілося стати невидимою. Тепер я впізнавала майже всіх.

— Ну нарешті, — усміхнулася Марта. — Я вже думала, ти вирішила зробити собі ще один вихідний.

— Дуже смішно.

— Я старалась.

Вона поставила переді мною дві папки.

— Сьогодні буде трохи більше роботи.

— Це лякає?

— Ні. Це означає, що я починаю тобі довіряти.

Я усміхнулася.

Чомусь саме ці слова були приємнішими за будь-яку похвалу.

До обіду все йшло спокійно. Я перевіряла договори, відповідала на листи, телефонувала клієнтам.

І лише коли Марта пішла на зустріч із партнерами, у приймальні пролунав дзвінок.

Христина саме говорила телефоном, тому лише кивнула в бік дверей.

— Софіє, будь ласка.

Я швидко підійшла. На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти.

— Доброго дня. У мене зустріч із Максимом Олеговичем.

Я перевірила графік.

— Доброго дня. Так, ви трохи раніше. Якщо не заперечуєте, можете зачекати кілька хвилин.

— Звичайно.

Я запропонувала йому каву. Показала переговорну. Повідомила Христині. Здавалося, дрібниця. Але коли все владналося, я полегшено видихнула.

За кілька хвилин із кабінету вийшов Максим. Він привітався з клієнтом, потиснув йому руку. Потім коротко подивився на мене. Лише на мить. І ледь помітно кивнув. Я навіть не була впевнена, що це означало. Але чомусь стало приємно.

Після обіду Марта повернулася.

— Ну що, вижила?

— Як бачиш.

— Христина сказала, що ти сама зустріла клієнта.

— Там нічого складного не було.

— Для тебе, може, й ні.

А тиждень тому ти боялася зайти в приймальню.

Я тихо засміялася.

— Не нагадуй.

— Нагадуватиму. Бо це називається прогрес.

Ближче до вечора Христина підійшла до мого столу.

— Софіє.

— Так?

— Максим Олегович просить зайти, коли матимеш хвилину.

Серце все одно забилося швидше.

Хоч я вже й переконувала себе, що хвилюватися нічого.

Я постукала.

— Можна?

— Заходьте.

Максим відклав документи.

— Присядьте.

Я слухняно сіла навпроти.

— Хотів сказати, що сьогодні ви добре впоралися.

Я трохи розгубилася.

— Перепрошую?

— Христина розповіла про клієнта. Ви не розгубилися. Це важливо.

— Я лише зробила те, що потрібно.

— Саме це й цінується.

На кілька секунд запанувала тиша.

— І ще…

Він узяв до рук мій звіт.

— Я переглянув документи, які ви готували. Майже без зауважень. Хороший результат для першого тижня роботи.

Я відчула, як усередині стало тепло.

— Дякую.

— Продовжуйте в тому ж дусі.

Я підвелася.

— Гарного вечора, Максиме Олеговичу.

— Гарного вечора, Софіє.

Коли я вийшла з кабінету, Марта вже одягала жакет.

Побачивши мене, вона усміхнулася.

— Ну?

Я лише похитала головою.

— Що “ну”?

— Він тебе похвалив?

Я засміялася.

— Ти випадково не читаєш думки?

— Ні. Просто знаю свого керівника.

Я взяла сумочку. Ми разом вийшли з офісу.

Надворі вже починало сутеніти.

— Знаєш, — сказала Марта, коли ми спускалися сходами, — тиждень тому ти боялася сюди заходити.

Я усміхнулася.

— А сьогодні мені навіть не хотілося йти додому.

Марта тихо засміялася.

— От тепер я точно знаю, що ти стала частиною нашої команди.

Я мовчки подивилася на будівлю офісу.

Минув лише тиждень. А він уже перестав бути для мене просто новим місцем роботи.

І чомусь мені захотілося, щоб завтра настав якомога швидше.