12. Те, що здається правильним

Софія

Сьогодні я вперше за довгий час прокинулася без будильника. Сонце вже пробивалося крізь фіранки, залишаючи на підлозі золотисті смуги.

Я ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю. Нікуди не потрібно поспішати. Не потрібно рахувати хвилини. Не потрібно хвилюватися, що запізнюся.

Субота.

Я посміхнулася сама до себе. Останнім часом мені так не вистачало саме таких ранків. Повільних. Тихих. Домашніх.

Я накинула халат і пішла на кухню. Поки кавомашина тихо готувала каву, я відчинила вікно. У квартиру одразу увірвалося свіже літнє повітря. Десь унизу вже сміялися діти. Хтось вигулював собаку. Місто жило зовсім іншим життям, ніж у будні.

Я зробила перший ковток кави.

Телефон тихо завібрував.

Олег.

“Доброго ранку. Сподіваюся, сьогодні в тебе не знайдеться жодної причини мені відмовити.”

Я не стримала усмішки.

“Доброго ранку. Це вже звучить як виклик.”

Відповідь прийшла майже миттєво.

“Тоді приймаєш?”

Я подивилася у вікно.

Жодних планів на сьогодні в мене справді не було.

“Приймаю.”

За кілька секунд телефон задзвонив.

— Доброго ранку.

— Привіт.

— Я так розумію, назад дороги вже немає?

— Залежить від того, що ти задумав.

— Лише сніданок.

— Лише?

— Добре, сніданок і прогулянка.

Я засміялася.

— Це вже чесніше.

— Через сорок хвилин буду біля твого будинку.

— Домовилися.

Я ще трохи посиділа з чашкою кави, а потім узялася до справ.

Навела лад у квартирі, полила квіти на підвіконні, увімкнула музику.

Після робочого тижня навіть звичайне прибирання приносило задоволення.

Коли годинник показав десяту, я відчинила шафу.

— Ну і що вдягнути?..

Це ж просто сніданок.

Тоді чому я вже кілька хвилин стояла, розглядаючи одяг?

Я тихо засміялася. Зрештою дістала світлі джинси, білу сорочку й кеди. Просто. Зручно.

Поруч із Олегом мені ніколи не хотілося прикидатися кимось іншою.

Телефон знову завібрував.

“Я вже чекаю.”

Я глянула на годинник.

“Ти приїхав раніше.”

“Бо знаю, що ти все одно трохи затримаєшся.”

“Я не запізнююся.”

“Ти просто красиво затримуєшся.”

Я похитала головою.

“Нестерпний.”

“Зате чесний.”

Усміхаючись, я зачинила квартиру й спустилася вниз.

Олег стояв біля автомобіля, спершись на дверцята.

Побачивши мене, він усміхнувся.

— Доброго ранку.

— Уже майже день.

— Для вихідного це ще ранок.

— Скільки ти тут стоїш?

— Хвилин десять.

— Тобто приїхав раніше?

— Звичайно.

— Навіщо?

— Бо знаю тебе.

Я закотила очі.

— Це несправедливо.

— Це досвід.

Я засміялася.

— Ну що, куди ми їдемо?

— Пам’ятаєш кав’ярню біля університету?

Я здивовано подивилася на нього.

— Вона ще працює?

— Учора спеціально перевірив.

— Серйозно?

— Хотів зробити тобі маленький сюрприз.

Я всміхнулася.

— Тоді поїхали.

Кав’ярня майже не змінилася. Ті самі дерев’яні столики. Ті самі великі вікна. Навіть запах свіжої випічки залишився таким самим. Я озирнулася навколо.

— Наче й не минуло стільки років.

— Я знав, що тобі тут сподобається.

Ми сіли біля вікна. Олег навіть не відкрив меню.

— Два капучино. Одне без цукру. І два круасани.

Я усміхнулася.

— Ти досі пам’ятаєш?

— Софіє…

Він удавано образився.

— Було б дивно, якби я цього не пам’ятав.

— Добре, здаюся.

Поки чекали замовлення, говорили про все. Про роботу. Про знайомих. Про плани. Розмова йшла так легко, ніби ми бачилися щодня.

— До речі…

Олег дістав телефон.

— Учора знайшов стару папку з фотографіями.

— Невже ти досі їх зберігаєш?

— Аякже.

Він простягнув мені телефон. Я почала гортати. Посвята першокурсників. Поїздка в Карпати. Пікнік біля озера. День народження Марини. Випускний.

Я не стримала усмішки.

— Боже… Подивися на свою зачіску.

Олег театрально зітхнув.

— Це був стиль.

— Це була катастрофа.

Він засміявся.

— Зате ти була святою?

— Я хоча б не ходила з тим дивним чубчиком.

— Не ображай мій чубчик.

— Він сам себе вже образив.

Ми обоє засміялися так голосно, що офіціантка усміхнулася, проходячи повз.

Я продовжувала перегортати фотографії.

— Ой…

Я показала одну.

— Це ж той день, коли ти впав із човна.

— Я не впав.

— А що тоді сталося?

— Він був слизький.

— Човен?

— Берег.

Я засміялася ще голосніше.

— Ти неймовірний.

Він лише усміхнувся.

Потім трохи серйозніше подивився на мене.

— Знаєш…

Добре, що ми тоді познайомилися. Я опустила погляд на фотографії.

— Так…

Добре.

Бо якби не ти, перший курс був би значно складнішим.

— Ти перебільшуєш.

— Ні.

Пам’ятаєш, як я загубилася першого дня?

— Так.

— А ти пів години водив мене корпусами.

Він тихо засміявся.

— І ти ще тричі перепитала, чи точно ми йдемо правильно.

— Бо не довіряла тобі.

— А тепер?

Я усміхнулася.

— Тепер трохи більше.

Його очі тепло блиснули.

— Це вже прогрес.

Після сніданку ми ще довго гуляли містом. Говорили про дрібниці. Жартували. Олег дорогою купив два морозива. Одне простягнув мені.

— Фісташкове.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ти серйозно пам’ятаєш, яке я люблю?

Він усміхнувся.

— Якщо це стосується тебе — пам’ятаю.

Я похитала головою.

— Ти мене дивуєш.

— Знаю.

Ми ще довго ходили знайомими вулицями. Здавалося, поруч із ним усе було таким простим. Спокійним. Правильним.

Коли він підвіз мене додому, ми ще кілька хвилин стояли біля під’їзду.

— Дякую за сьогодні.