11. Вечірні розмови

Софія

Робочий день добігав кінця. Я вимкнула комп’ютер і, відкинувшись на спинку крісла, тихо видихнула.

Сьогодні було значно легше. Навіть ранкова нарада, якої я так боялася, минула краще, ніж очікувала. Я досі пам’ятала той момент, коли наважилася відповісти на запитання Максима Олеговича. Лише одне його слово:

— Правильно.

Здавалося б, нічого особливого.

Але чомусь саме після цього хвилювання відступило.

Можливо, я й справді почала звикати.

— Софіє?

Я підняла голову.

Марта вже стояла біля мого столу, перекинувши сумочку через плече.

— Збираєшся додому чи плануєш тут ночувати?

Я засміялася.

— Уже йду.

— От і добре. Бо якщо затримаєшся ще на пів години, Христина подумає, що ми набираємо трудоголіків.

Я вимкнула монітор.

— До такого мені ще далеко.

— Не зарікайся. Тут це заразно.

Ми разом вийшли з кабінету. Коридори вже не були такими гамірними, як зранку. Працівники прощалися один з одним, поспішали до ліфта, обговорювали плани на вечір.

— Ну як? — запитала Марта, коли ми чекали ліфт.

— Якщо чесно… Мені подобається.

Вона всміхнулася.

— Я знала.

— Звідки?

— Бо після першого дня ти виглядала так, ніби будь-якої миті втечеш.

— Було й таке бажання.

— А тепер?

Я замислилася.

— Тепер… цікавість сильніша за страх.

— Оце вже правильний настрій.

Двері ліфта відчинилися. Ми мовчки спустилися вниз. На першому поверсі Марта зупинилася.

— Мені в інший бік.

— До завтра.

— До завтра, Софіє.

Я вийшла на вулицю.

Вечірнє повітря було прохолоднішим, ніж зранку. Після цілого дня в офісі це було навіть приємно.

Телефон завібрував.

Олег.

Я мимоволі усміхнулася.

— Привіт.

— Привіт, працюєш чи вже вільна?

— Уже йду додому.

— Тоді в мене є пропозиція.

— Я вже трохи боюся твоїх пропозицій.

Він засміявся.

— Даремно. Сьогодні все дуже скромно. Я купив твої улюблені круасани й подумав, що можна випити чаю.

— Це натяк чи шантаж?

— Турбота.

Я тихо засміялася.

— Добре. Заїжджай.

— Буду хвилин за двадцять.

Дорогою додому я зайшла до невеликого магазину біля будинку. Купила молоко, фрукти й трохи овочів. Коли піднімалася сходами, раптом подумала, що давно не відчувала такого спокою. Можливо, нова робота справді була правильним рішенням.

У квартирі було тихо. Я швидко перевдягнулася в домашній костюм, зібрала волосся у недбалий хвіст і поставила чайник.

За кілька хвилин пролунав дзвінок у двері.

— Уже йду!

На порозі стояв Олег.

Як завжди, з усмішкою.

В одній руці він тримав паперовий пакет із круасанами, в іншій — невеликий букет польових ромашок.

— Це ще навіщо?

— Просто побачив і згадав, що ти їх любиш.

Я похитала головою.

— Ти невиправний.

— Чую це не вперше.

Я усміхнулася й запросила його до квартири.

— Проходь.

Він озирнувся навколо.

— У тебе тут усе так само затишно.

— Це комплімент?

— Найщиріший.

Ми сіли на кухні.

Я розлила чай по чашках.

— Ну, тепер розповідай.

— Про що?

— Про нову роботу. Бо телефоном ти явно щось недоговорила.

Я коротко розповіла про колектив, про Марту, про перші завдання. Олег уважно слухав, іноді ставлячи запитання.

— А керівник який?

Я усміхнулася.

— Чому всіх цікавить саме він?

— Бо це найцікавіше.

— Нічого цікавого.

Дуже вимогливий. Спокійний. І… трохи загадковий.

— Загадковий?

Я кивнула.

— Інколи складається враження, ніби він дивиться на мене так, наче давно знає.

— Може, ти йому сподобалася.

Я одразу заперечно похитала головою.

— Не вигадуй.

— А що? Це цілком можливо.

— Олеже…

— Добре, мовчу.

Він усміхнувся й зробив ковток чаю.

Розмова швидко перейшла на інші теми. Ми згадували університет. Сміялися з кумедних історій. Будували плани на вихідні.

Коли Олег уже взувався в передпокої, він трохи невпевнено подивився на мене.

— Софіє…

— Що?

— Може… у суботу сходимо кудись? Не як друзі.

Я на мить завмерла. Поглянула на нього. Олег не тиснув. Лише чекав відповіді. Я м’яко усміхнулася.

— Давай не поспішати.

Він мовчки кивнув.

— Я зрозумів.

У його голосі не було образи.

Лише легке розчарування, яке він дуже старався приховати.

— Добраніч, Софіє.

— Добраніч, Олеже.

Зачинивши двері, я ще кілька хвилин стояла в тиші. Олег був хорошою людиною. Доброю. Щирою. Мабуть, саме таким чоловіком, про якого багато хто мріє.

Але коли я заплющила очі…

Переді мною чомусь знову з’явився спокійний погляд сірих очей. І коротке слово, сказане на нараді.

— Правильно.

Чому саме воно не виходило з голови… Я й сама не могла зрозуміти.