10. Те, що не відпускає

Максим

— Проходьте.

Я дочекався, поки всі займуть свої місця.

Переговорна швидко наповнилася тихими голосами. Хтось відкривав ноутбук, хтось переглядав документи, а Марта щось пошепки пояснювала Софії.

Вона уважно слухала й час від часу щось занотовувала у свій світло-блакитний блокнот. Я мимоволі затримав на ньому погляд. Знову.

— Розпочнемо.

На великому екрані з’явилася презентація нового проєкту. Я спокійно пояснював основні етапи роботи, розподіляв завдання між відділами, відповідав на запитання. Усе було звично. Саме так проходила майже кожна нарада. Але сьогодні все було інакше. Я постійно ловив себе на думці, що стежу не за презентацією. За нею. 
Софія уважно слухала. Не перебивала. Робила короткі нотатки. Іноді трохи насуплювала брови, коли щось було незрозуміло. Колись вона робила так само. Я міцніше стиснув пульт від презентації. Не зараз. Не можна.

— Софіє.

Вона одразу підняла голову.

— Так?

— Якщо під час роботи виникнуть питання, не соромтеся звертатися до Марти або безпосередньо до мене.

— Добре. Дякую.

Її голос був спокійним. Без жодного натяку на те, що вона мене пам’ятає. І це чомусь боліло більше, ніж я очікував.

Нарада тривала ще близько двадцяти хвилин. Поступово люди почали збирати свої речі.

— Гарного дня.

— До зустрічі.

— Побачимося після обіду.

Кімната повільно спорожніла. Софія виходила однією з останніх. Біля дверей вона ненадовго озирнулася. Наші погляди зустрілися. Вона ввічливо всміхнулася.

— Гарного дня, Максиме Олеговичу.

— І вам.

Двері тихо зачинилися.

Я ще кілька секунд дивився в той бік, де вона щойно стояла.

— Вона справді нічого не пам’ятає?

Я не здригнувся. Бо знав цей голос.

— Заходь.

Андрій зачинив за собою двері й мовчки сів навпроти.

Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.

— Ну?

— Що “ну”?

— Не роби вигляд, що не розумієш.

Я мовчки відклав ручку.

— Ні.

— Що “ні”?

— Вона мене не пам’ятає.

Андрій лише повільно видихнув.

— Може, так навіть краще.

Я гірко всміхнувся.

— Для кого?

Він не відповів.

Бо відповіді ми обоє не знали.

Коли годинник показував майже сьому вечора, офіс майже спорожнів.

Я зачинив ноутбук, узяв ключі від автомобіля й попрямував до ліфта.

Христина вже збиралася додому.

— Гарного вечора, Максиме Олеговичу.

— І вам, Христино.

— Не засиджуйтеся завтра до ночі.

Я ледь усміхнувся.

— Постараюся.

— Ви це говорите щодня.

Я лише похитав головою.

— До завтра.

— До завтра.

Місто зустріло мене вечірніми заторами. Я не поспішав. У машині було тихо. Радіо працювало лише для фону. Я майже не чув музики. Перед очима знову виникало її обличчя. Її очі. Її усмішка.

Вісім років. Минуло вісім років. А мені вистачило одного погляду, щоб упізнати її.

Світлофор перемкнувся на червоне. Я плавно натиснув на гальма. Раптом різкий звук шин. Десь поруч. Я здригнувся. Перед очима на мить спалахнули зовсім інші картини.

Темна дорога. Сильний дощ. Сліпуче світло фар. Чийсь крик.

Удар…

Я різко вдихнув.

Позаду нетерпляче засигналила машина. Світлофор уже світив зеленим. Я рушив уперед, міцніше стиснувши кермо.

— Чорт…

Тихо зірвалося з губ.

Минуле знову нагадало про себе. І чомусь сьогодні… Воно було ближчим, ніж будь-коли.

Я відчинив двері квартири.

Тиша. Та сама, яка зустрічала мене щовечора. Автоматично ввімкнув світло в передпокої, поклав ключі у дерев’яну миску на комоді й повільно зняв піджак.

Квартира була великою. Надто великою для однієї людини. Колись Андрій жартував, що мені потрібен не трикімнатний пентхаус, а однокімнатна квартира.

— Хоча б не доведеться ходити п’ять хвилин із кухні до спальні.

Тоді я лише усміхнувся.

Сьогодні цей жарт уже не здавався смішним. Я закотив рукави сорочки й пішов на кухню.

Кавомашина тихо загуділа. Запах свіжозмеленої кави швидко заповнив кімнату. Хоча годинник показував майже дев’яту вечора. Лікар давно радив не пити каву так пізно. Я давно перестав його слухати.

Телефон завібрував.

Андрій.

— Уже вдома?

— Так.

— Повечеряв?

Я мовчав.

— Я так і думав.

— Не хотілося.

— Максе…

— Не починай.

— Хоча б щось поїж.

Я перевів погляд на порожню кухню.

— Добре.

— Обіцяєш?

— Так.

— Брешеш.

Я тихо всміхнувся.

— До завтра.

— До завтра.

Дзвінок обірвався. Я відкрив холодильник. Кілька пляшок води. Йогурт. Сир. Яйця. І майже більше нічого.

— Треба хоча б колись сходити за продуктами…

Тихо сказав сам до себе.

Через пів години на столі стояла звичайна яєчня. Без особливого бажання я сів вечеряти. У квартирі було настільки тихо, що було чути, як працює холодильник.

Я відклав виделку. Апетиту не було. Замість цього підійшов до панорамного вікна.

Нічне місто жило своїм життям. Десь унизу сміялися люди. Повз проїжджали автомобілі. У когось закінчувався робочий день. У когось починався вечір із родиною. Я мимоволі подумав…

А що зараз робить вона? Чи вже вдома? Чи теж п’є чай після роботи? Чи розповідає комусь, як минув день?

Я заплющив очі.

— Досить…

Це слово останнім часом я повторював собі занадто часто. Та сьогодні воно не допомагало.

Бо вперше за вісім років…

Я перестав переконувати себе, що колись усе забудеться.