9. Тиша між словами

Софія

Другий робочий день розпочався значно спокійніше.

Я вже не перевіряла кожні п’ять хвилин, чи нічого не забула. Не метушилася квартирою в пошуках телефону чи ключів. Навіть кава сьогодні смакувала інакше — не поспіхом, а з відчуттям, що все поступово стає на свої місця.

Учора я зрозуміла найважливіше.

Я впоралася.

Попереду було ще безліч нового, але тепер це вже не лякало.

Я востаннє глянула в дзеркало, поправила пасмо волосся й усміхнулася своєму відображенню.

— Ну що, Софіє… Спробуємо ще раз?

У відповідь мені всміхнулася трохи втомлена, але значно впевненіша дівчина.

Саме такою я й хотіла себе бачити.

Я зачинила квартиру, викликала ліфт і, поки він повільно спускався, подумки перебирала список справ на сьогодні.

Потрібно завершити документи, які Христина дала вчора. Ознайомитися з внутрішньою програмою компанії. І, головне, не наробити дурниць.

На цій думці я тихо засміялася.

Мабуть, жоден новачок не приходить на роботу з іншими планами.

Надворі було ще прохолодно. Після нічного дощу асфальт блищав, а повітря пахло свіжістю. Я повільно рушила до зупинки, міцніше стискаючи в руках папку з документами.

Автобус приїхав майже одразу. Цього разу я навіть знайшла вільне місце біля вікна.

Місто поступово прокидалося. Відчинялися кав’ярні, хтось поспіхом ніс паперову склянку з кавою, хтось вів дитину до садочка. Я дивилася на все це й несподівано відчула дивний спокій. Ще кілька днів тому я навіть не знала, що робитиму далі. А сьогодні вже їхала на роботу. На свою роботу. Від цієї думки кутики губ самі піднялися в усмішці.

За двадцять хвилин я вже стояла біля знайомої офісної будівлі.

— Доброго ранку!

Першою мене привітала дівчина з рецепції.

— Доброго ранку.

— Другий день? Уже трохи легше?

Я усміхнулася.

— Значно.

— От і чудово. Бажаю гарного дня.

— Дякую.

Я зайшла до ліфта й натиснула потрібний поверх уже без жодних вагань.

Двері майже зачинилися, коли між ними раптом з’явилася чоловіча рука. Ліфт тихо пискнув і знову відчинився.

Усередину зайшов Максим Олегович.

— Доброго ранку, — спокійно промовив він.

— Доброго ранку.

Двері зачинилися. У ліфті запанувала тиша. Я дивилася на цифри, які повільно змінювалися на табло, і чомусь гостро відчувала його присутність поруч. Здавалося, він теж мовчав не тому, що не мав про що говорити. А тому, що свідомо обрав мовчання.

— Уже трохи освоїлися? — несподівано запитав він.

Я перевела на нього погляд.

— Потроху.

— Це добре.

Коротка відповідь.

Спокійний голос.

І знову тиша.

Двері ліфта відчинилися.

Максим зробив крок убік, пропускаючи мене вперед.

— Прошу.

— Дякую.

Я пройшла повз нього, відчуваючи на собі його погляд.

Дивне відчуття не зникало. Наче між нами було набагато більше, ніж звичайне знайомство керівника й нової працівниці. Але я швидко відкинула цю думку. Іноді уява любить вигадувати те, чого насправді немає.

— Доброго ранку! — почувся знайомий голос.

Христина вже чекала біля свого столу.

— Доброго ранку.

— Бачу, сьогодні ти значно спокійніша.

— Це так помітно?

Вона усміхнулася.

— Учора ти боялася навіть не туди покласти ручку.

Я засміялася.

— Невже все було настільки погано?

— Не погано. Просто дуже відповідально.

Я лише знизала плечима.

— Така вже є.

— І це добре. Але іноді потрібно дозволяти собі помилятися.

Її слова прозвучали настільки щиро, що я мимоволі всміхнулася.

— Ходімо, покажу тобі ще одну програму, без якої ми тут нікуди.

Наступна година промайнула непомітно.

Я уважно слухала пояснення, робила нотатки, ставила запитання й ловила себе на думці, що робота мені справді подобається.

Усе було новим, але цікавим. Саме такого відчуття мені так довго не вистачало.

— Молодець, — сказала Христина, коли я самостійно завершила перше завдання.

— Чесно кажучи, думала, це займе більше часу.

— Це комплімент?

— Однозначно.

Я не стримала усмішки.

— Дякую.

— Тільки не розслабляйся. Попереду ще багато всього.

— Уже боюся.

— І правильно.

Ми обидві тихо засміялися.

Саме в цю мить двері відділу відчинилися. Розмови стихли майже миттєво. Максим Олегович спокійним кроком зайшов до кабінету. Усі привіталися. Він коротко кивнув у відповідь.

— Христино, можна тебе на хвилину?

— Звісно.

Вона підвелася.

— Софіє, поки переглянь ось ці договори. Якщо щось буде незрозуміло — познач, потім розберемо.

— Добре.

Я відкрила папку й занурилася в роботу.

Минуло хвилин десять.

Я саме звіряла номери документів, коли біля мого столу зупинилися чиїсь кроки.

— Як успіхи?

Я підняла голову.

Максим стояв поруч.

— Наче непогано.

Він перевів погляд на документи.

— Уже знайшли помилку?

Я здивовано кліпнула очима.

— Помилку?

— На третій сторінці.

Я швидко перегорнула аркуші. І справді. Дата в одному з пунктів не збігалася з основним договором. Я розгублено видихнула.

— Я навіть не помітила…

— Це нормально.

Його голос залишався таким самим спокійним.

— Саме тому документи завжди перевіряють двічі.

Я кивнула.

— Дякую. Тепер буду уважнішою.

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.

— Не сумніваюся.

Він уже збирався відійти, але на мить завмер. Його погляд зупинився на моєму світло-блакитному блокноті. Усього на секунду.

Потім він спокійно відвів очі.

— Гарної роботи.

— Дякую.

Я дивилася йому вслід, доки він не зник за дверима свого кабінету.

— Ну що, знайшла? — повернулася Христина.

— Так.

Я показала їй договір.

— Тут неправильна дата.

Вона схвально кивнула.

— Чудово. Значить, уже починаєш бачити деталі.

— Якщо чесно, мені підказали.